Онуча тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Я завжди вважала, що мати має любити своїх дітей однаково. Без «улюблеників», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдахи», думала: «Мене це ніколи не стосуватиметься». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Лариса завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили прості хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з забезпеченням». Зрештою, вона вийшла заміж за Тараса — колишнього спортсмена, який відкрив у Луцьку свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру й допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було як у найкращих сценаріях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Лариса завагітніла, і вся родина тішилася як діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Оленка, назвали на честь моєї мами. Лариса чудово справлялася: сама годувала, укладала спати, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Лариса була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Лариса знову завагітніла. Від самого початку все було складно: тиск, цукор, мігрень, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були важкими, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки от Ларису, наче, підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Тараса, Ганною Степанівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олю до себе, щоб Лариса могла зосередитися на немовляті. Ганна Степанівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — гадали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Лариса різко крикнула на Олю:
— Забирайся з очей! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Лариса, здавалося, більше не бачила в Олі доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але виразно:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олі всього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро йтиме до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленицею вважається лише одна — молодша. Маленька, пухкенька, усміхнена Марійка. А Оля… Оля більше не посміхається.
Вона перестала грати. Перестала малювати. Вона просто сидить біля вікна або ховається в кутку з книжкою. Але найгірше — те, що вона почала говорити мені слова, від яких у мене мороз по шкурі:
— Бабусю, а навіщо народилася Марійка? Без неї було краще. Якби її не було, мама знову любила б мене…
Я намагалася поговорити з Ларисою. Не раз. Говорила м’яко, потім — різко. Намагалася пояснити, що так не можна. Що дітям не можна показувати, що когось люблять більше. Що старшій теж потрібна теплота. Вона відмахОлена вже пакуючи речі для онуки, коли Лариса несподівано увірвалася до кімнати з червоними від сліз очима.
