Онучка тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Я завжди вважала, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без «улюблеників», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя дочка. Моя онука. Мій біль.
Ірина завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили прості хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з добробутом». У підсумку вона вийшла заміж за Дмитра — колишнього спортсмена, який відкрив у Львові свій спортивний клуб. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру та допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було як у найкращих сценаріях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Ірина завагітніла, і вся родина тішилася як діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Олеся, назвали на честь моєї матері. Ірина чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Олеся була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Ірина була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Ірина знову завагітніла. Від самого початку все йшло важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Довго доводилося відновлюватися. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки от Ірину, наче підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Дмитра, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олесю до себе, щоб Ірина могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Ірина різко гаркнула на Олесю:
— Забирайся з очей! І так втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Ірина, здавалося, більше не бачила в Олесі доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу — тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олесі лише сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро йтиме дошколи, і їй потрібна підтримка, а замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша.
