Оксана заснула лише під ранок. Коли вона розплющила очі, кімнату заливав сонячний промінь, біля ліжка стояв Олег і посміхався.
— Я всю ніч чекала на тебе. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною ніч не сталось. Приведи себе до ладу, підемо снідати десь, — промовив Олег.
На вулиці було тепло, як улітку.
— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Олег підійшов до кіоску й купив Оксанине улюблене вершкове у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — запитала Оксана, злизуючи верхівку морозива.
— Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для її здійснення мені знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене з собою. Що мене чекає?
— Нічого. Просто будь поруч. Якщо ж не хочеш, я впораюсь сам.
— Ні, я з тобою, — поспіхом згодилась Оксана.
— Я й знав, що погодишся. Можеш вибирати білу сукню, — знисхільно сказав Олег, під впливом доброго настрою.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина й навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Олег не дозволяв навіть заїкатися про шлюб. Але Оксана була зовсім іншою. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох нахабників.
Оксана жила з матір’ю у невеличкому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела в дім чоловіка й сказала, що він буде жити з ними. Той відверто цікавився Оксаною, а одного разу намагався затягнути її до ліжка. Дівчині вдалося втекти, вона сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? Своїм збентеженим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, що вічно товклися на вокзалі у пошуках простої здобичі. Все могло закінчитися дуже пізно для Оксани, але на її крики прибіг Олег і відбив дівчину. Відтоді вони були разом.
Оксана закохалася в Олега. Високий, фізично сильний, добре одягнений, привабливий і усміхнений, він одним виглядом викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Олег не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її до них не втягував.
Вони сіли на лавку на набережній. На сонці морозиво швидко тануло, вафельний стаканчик розмок, солодка рідина потекла на долоню, зіскребла по зап’ястю й крапнула на поділ сукні.
— Трясця! — Оксана зірвалася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не забруднитися ще більше.
— Та викинь його вже, — ліниво прижмурюючись на сонце, ніби ситий кіт, сказав Олег.
Оксана шпурнула розмоклий стаканчик у смітник, злизала морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», — з ніжністю подумав Олег.
— Справа виграшна, але треба добре все продумати. Помилитися не можна. Парню з нареченою повірять швидше, ніж мені самому.
— З нареченою? — перепитала Оксана, знову сідаючи на лавку.
— Ти ж наречена. — Олег обійняв Оксану за плечі, і вона притулилася до нього.
— Вчора я випадково дізнався про одну дивакувату стару. У неї нікого немає. Чоловік давно помер, а кілька років тому в гарячій точці загинув єдиний син. Вона постійно про це забуває й чекає на нього ввечері з роботи. На пальці вона носить перстень, ніколи з ним не розлучається. Гадаю, що такого добра в неї повно. Чоловік був не простий.
— Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? — здогадалася Оксана.
— Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми прийдемо до неї як онук з нареченою. Уловлюєш? Твоя задача — зробити так, щоб їй захотілося подарувати тобі свої прикраси на весілля.
У Олега були свої принципи. Оксані стало шкода стару. Одне — обманювати багатих чиновників, друге — самотню довірливу жінку. Оксана задумалася.
— Купи скромну сукню, яка точно сподобається старусі, — не помічаючи її задуму, сказав Олег.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає в тобі онука? Навряд чи ти схожий на її сина.
— У неї з пам’яттю не дуже, та й не бачила його давно.
Через два дні Олег із Оксаною стояли перед залізними дверима на третьому поверсі старого цегляного будинку. Олег востаннє оглянув Оксану прискіпливим поглядом і залишився задоволеним її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратно одягнений і чарівний.
— Більше мовчи, добре?
Оксана кивнула.
Олег натиснув на дзвінок. За дверима почулися шаркаючі кроки, клацнув замок. Оксана очікувала побачити стару, але перед нею стояла невисока літня жінка в старомодній сукні з білим мереживним коміром. Пишні сиві волосся були заколоті ззаду шпилькою з чорною стрічкою.
— Вам кого? — приглядаючись, запитала жінка.
— Вас, якщо ви Ганна Степанівна Захарченко. Можливо, вам це здасться дивним, але я— Я ваш онук, — серйозно сказав Олег, і в його голосі пролунала така щирість, що Ганна Степанівна мимоволі зітхнула, немов відчувши, що перед нею стоїть не просто ошуканець, а людина, яка назавжди змінить її життя.
