**Рудий паросток кохання**
Тоня сиділа на колінах, вириваючи бур’ян між грядками, коли почула голос за каліткою. Втерла піт з чола, випрямилася й вийшла у двір. Коло хвіртки стояла незнайома жінка, років за сорок.
— Тоне, здоровенькі були. Розмова є, — почала вона впевнено.
— Здоровенькі… Заходь, якщо прийшла, — сухо відповіла Тоня й впустила її у двір.
У хаті, поки закипав чайник, Тоня помітно оглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі прижмурені від сонця. Що б вона не хотіла — легкої розмови точно не буде.
— Мене звати Ніна. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду мудрувати… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Звати його Мишко.
Тоня завмерла, мовчки вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та ні, не мій він, — зрозуміла Тоня її погляд. — У сусідки моєї, Оленки. Твій Юрко до неї заходив… Ну й ось. Хлопчисько рудий, веснушчатий — копія твій чоловік. Навіть експертизу не треба. Тільки ось… Оленка померла. Пневмонію запустила, не дотягла. Хлопчик тепер сирота.
Тоня мовчала, стискаючи в руках чашку.
— Оленка без родини була, нікого в неї. Працювала у крамниці, кімнату знімала. Хлопця, якщо ніхто не забере, в дитбудинок віддадуть. А ти — дружина Юрка, у вас дві дівчинки. По крові він не чужий. Рідний брат твоїм дочкам.
— А мені до того що? В мене свої діти! Ти хочеш, щоб я на себе чуже дитя взяла? Та ще після такого! — голос Тоні затремтів. — Сама його виховуй, якщо така добра.
— Моя справа сказати. А твоя — вирішувати. Хлопчина добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Ніна підвелася й пішла.
Тоня залишилася сидіти у кухні. Чай охолонув, а в голові виринали минулі роки.
Юра зустрівся їй після інституту. Рудий, веселий, з віршиками й дурнуватими жартами. Через рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Марічка, потім Даринка. Грошей завжди не вистачало, але вони трималися. А потім Юрко почав пити. Зникав на дні, брехав, роботу губив. Тоня працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під машину.
Плакали всі. Навіть Даринка, зовсім мала. А тепер, виходить, у Юри був син…
У цю мить у дім увірвалася Марічка.
— Мам, чого сумна? Ми в кіно збиралися, а я їсти хочу…
Тоня мовчки поставила на стіл тарілку з вареною картоплею та сосисками.
— А ти знаєш, що у тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Марічка завмерла.
— Син нашого батька. Три роки. Мати його померла. Хлопця у дитбудинок хочуть віддати. Отак.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Кажуть, Оленка, не з наших тут. Продавцем працювала. Усе.
Наступного дня Марічка підійшла до Тоні у кухні.
— Мам, ми з Даринкою їздили в лікарню. Бачили Мишка. Він… він на нас схожий, мам. Щокастий, рудий. Стоїть у ліжечку й рученята тягне. Ми йому яблуко дали, апельсин. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тоня. — Я сама працюю, ви вчитеся, грошей ледве вистачає, а ви мені ще дитину? І як це уявити?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей немає! — вигукнула Тоня. — Даринку треба вчити, тобі вступ, і мені ще один рот у хаті?
— А якщо опіку оформити, допомогу дадуть. Мам, ти ж жінка… подивись на нього. Просто подивись.
Тоня здалася на третій день. Пішла в лікарню. На посту стояла медсестра.
— Хлопчик Мишко… Три роки. Кажуть, у дитбудинок його віддадуть…
— А ви йому хто?
— Дружина його батька. Померлого… хочу подивитися, просто глянути…
— Вчора дівчатка були. Ваші, як я зрозуміла. Він тепер без кінця плаче. Ну, ідіть.
Тоня відчинила двері. І завмерла. У ліжечку сидів рудий хлопчик. Точна копія Юри. Очі блакитні, кучеряве волосся.
— Тіто… — прошепотів він. — А де моя мама?
— Мами нема, Мишуню…
Він розридався. Тоня підійшла, взяла його на руки. Гладячи по голівці, відчула, як щось усередині обірвалося.
— Забери мене… Я їсти хочу… Я додому хочу…
Наступного дня Тоня зібрала документи. Пішла з роботи раніше, підписала згоду на опіку. Подала прохання.
Минуло п’ятнадцять років.
— Мам, ну ти не хвилюйся. Обе— І я зроблю все, щоб ти пишалася мною, мамо.
