«Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори»
Мені сорок один. І начебто я вже давно доросла, самостійна жінка, у якої є чоловік, діти, робота, дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася матері в очі, сподіваючись почути щось тепле, ніжне, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною гордиться. Та ні… І через усі ці роки я живу з цією палаючою раною — з болем від материнської нерозділеної любові.
У нас в родині три дочки. Я старша. З дитинства мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумничкою». Адже я ж перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та й взагалі була маминою улюбленою. Тихенька, слухняна, акуратненька. Мама завжди казала, що засинала з тривогою — підходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — наче зайва.
Ні, я не серджусь на сестер. В них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає мені спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заробити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була слухняною дівчинкою. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але кожного разу, коли приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе робиш не так», «Та в кого ж ти в мене така невдала вийшла?»… Я намагалася не брати це до серця, казала собі: «Ну такий у неї стиль», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона по-іншому». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, праця на роботі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готуєш невміло», «Діти в тебе невиховані», «Дім — безлад»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти вдома тупієш! Швидше виходь, чого засиділася?
А коли я повернулася в офіс, знову почалися докори:
— От, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й взагалі — ти як працівник нікудашня, нічого толком не вмієш.
А потім — по колу. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красунья. Середня — молодець, чоловіка впіймала, живе непогано. А я — наче помилка. І кожного разу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона одразу ж кине: «Отака ти невдячна донька. Усе тобі не так!»
Іноді мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти постійно мене принижуєш?» Та я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюся. Боюся, що якщо виговорю все, що накопичилося за ці роки — вона відвернеться й зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що пов’язує нас.
Чоловік каже: «Пора вже усе викласти. Може, прочуняє. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто чоловік. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона робить мені боляче — вона ж моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що одного дня вона скаже:
— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх все життя.
