Мені сорок один. І нібито я вже давно доросла, самостійна жінка — є чоловік, діти, робота, власний дім. Але всередині я та сама дівчинка, що колись дивилася матері в очі, чекаючи теплого слова, ласки, підтримки. Хоч раз. Хоч намёку на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я живу з цією болючою раною — з відчуттям, що мати мене не любить.
У нас у родині три доньки. Я старша. Завжди здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею». Адже я перша — найсвідоміша, найстаранніша. Та для матері завжди було інакше. Вона цього й не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, тікала з уроків, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «вона така характерна». А молодша… Та й взагалі була улюбленицею. Тиха, слухняна, акуратна. Мама казала, що лягала спати з тривогою — перевіряла вночі, чи дихає молодша, така вона була крихка. А я? Ніби зайва.
Я не злюся на сестер. У них своє життя, і вони не винні. Але моя образа не дає мені спокою — не на них, а на неї. На матір. Я все життя намагалася заслужити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була прикладом. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але кожного разу, коли приїжджаю до неї, чую одне й те саме: «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе робиш не так», «Ну в кого ж ти в мене така невдаха?»… Я намагалася не брати близько до серця, казала собі: «Вона просто така», «Втомилася», «Не вміє інакше». Але коли за плечима — роки праці, безсонних ночей з дітьми, боротьба за сім’ю, а потім знову: «Погано прибираєш», «Готувати не вмієш», «Діти у тебе невиховані», «У домі безлад»… Більше немає сил.
Коли я народидно сина, мама буквально виштовхала мене на роботу:
«Ти вдома дурієш! Швидше виходь, чого розляглася?»
А коли я повернулася в офіс, знову пішли дорікання:
«Ось, роботу знайшла, тепер смією занедбала. Кар’єристка пуста! Та й працюєш так собі — нічого толком не вмієш».
І знову по колу. Порівняння. Знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка втримала, гарно живе. А я — ніби помилка. І щоразу я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоча б слово у відповідь — вона миттєво кине: «Отака ти невдячна донька! Тобі завжди щось не так!»
Інколи хочеться закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? Чому завжди мене принижуєш?» Але не можу. Не вистачає духу. Боюся. Боюся, що якщо вилію всю біль, яка накопичилася, — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — не хочу втрачати останню нитку, що нас пов’язує.
Чоловік каже: «Треба сказати їй усе. Може, отямиться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мати — це не просто людина. Це ніби корінь, ніби повітря. Без неї я — ніщо. Навіть якщо вона робить мені боляче — вона моя мати. І я, як мала дитина, все ще сподіваюся, що колись вона скаже:
«Доню, ти в мене хороша. Я тобою пишаюся».
І я продовжую чекати. Чекати на ці слова, як чекала їх усе життя.
