«Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише дорікання»
Мені сорок один. І ніби я вже давно доросла, самостійна жінка з чоловіком, дітьми, роботою, домом. Та всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася в очі матері, сподіваючись почути щось тепле, ласкаве, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Та ні… І через усі ці роки я живу з цією палаючою раною — з болем від матчиної нелюбові.
У нас в родині три доньки. Я старша. Змалку мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-дочурою». Адже я ж перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, вламирковувала скандали, а їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та й зовсім була у матері улюбленицею. Тиха, спокійна, акуратна. Мама завжди говорила, що засинала з тривогою — підходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — наче зайва.
Ні, я не злюся на своїх сестер. В них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає спокою — не на них, на неї. На маму. Я все життя намагалася заслужити її визнання. У школі вчилася відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали матір — я була прикладною. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але щоразу, коли приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе не так робиш», «Та в кого ти в мене така невдаха вийшла?»… Я намагалася не приймати це близько до серця, казала собі: «Ну такий у неї стиль», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, праця в офісі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готувати не вмієш», «Діти в тебе дикі», «Дім — безлад»… Авжеж, вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти удома дурієш! Швидше виходи, чого засиділася?
А коли я повернулася до офісу, знову пішли дорікання:
— Усе, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка ти пуста! Та й взагалі — ти як працівниця нездатна, нічого толком не вмієш.
А потім — по колу. Порівняння. Знову. Наново. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка причарувала, живе непогано. А я — ніби помилка. І щоразу я мовчу. Я стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона одразу ж кинеть: «От тобі й невдячна донька. Усе тобі не так!»
Інколи мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти постійно мене принижуєш?» Та я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюся. Боюся, що якщо вимовлю все, що накопичилося за ці роки — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що зв’язує нас.
Чоловік каже: «Пора вже все викласти. Може, стрепенеться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього усе просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — уламок. Навіть якщо вона робить мені боляче, але ж вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що одного дня вона скаже:
— Донечко, ти в мене гарна. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усі ці роки…
