— Я не хочу до тата… Тітка Оля сказала, що тато мене більше не любить, — Данилко обійняв коліна й уперся в них, сидячи на ліжку.
Соломія завмерла. Здавалося, усе було як завжди. Зім’ята піжама з кітками, рюкзак із іграшками в куті, куртка на стільці. Все таке домашнє й затишне. Тільки ось син не носився по хаті, як заведений, а сховався в кут, згорбившись.
Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь благав залишитися вдома. Якщо подумати, останнім часом він сприймав ці поїздки без колишнього ентузіазму. Соломія намагалася його впевнити, але син раптом випалив новину про те, що Оля, нова пасія Тараса, його ображає.
— Даню… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилося?
Він мовчав. Потім ледве підняв голову й подивився на неї знизу вгору. Він був схожий не на п’ятирічну дитину. У його погляді ховалася така втома й сум, немов він дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розсердилася, бо іграшка була гучною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його в мене й сказала, що в них скоро буде інша дитина, а тато про мене забуде. І що я… зайвий. А якщо я комусь розкажу, — він шумно видихнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, уривчасто, майже зриваючись на схлипування. У душі Соломії різко закипіла суміш злості, страху й провини за те, що вона допустила таке. Серце гризла прикра тривога, від якої підступив ком до горла.
Данилко відвернувся й почав ковзати нігтем по простирадлу. Соломія простягнула руку до нього.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Ну, хіба що тоді, коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хитнув головою, але не посміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато просто поки не знає всієї правди, — промовила Соломія, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Соломія поклала сина спати, вона вирішила випити чаю. Поки вона сиділа в тиші, їй раптом згадалося, як вона познайомилася з Олею. Якщо це можна назвати знайомством.
Приблизно рік тому їй написали в особисті повідомлення з анонімного профілю: «Добрий день! Представлятися не буду, просто знайте, що я доброзичлива. Якщо вам цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, приходьте у понеділок о сімнадцятій годині до ресторану на Шевченка, вісім. Стіл біля вікна».
Тоді Соломія ще гадала, хто ховається під маскою доброзичливця. Тепер вона знала: це була Оля. Доброзичливиця з підступом.
Того вечора Соломія побачила все. Тарас, сидячи навпроти Олі. Їхні руки на столі. Переплетені пальці. Поцілунок у щочину. Потім він щось бурмотів про ділову зустріч, про подругу, а в кінці — про «нічого серйозного».
Але Соломія не була готова пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Данилко — залишився. Як і Оля, яка невдовзі стала дружиною Тараса.
Її образ був бездоганним: вічливість, доброта аж до приторності, вміння поводитися з дітьми. Усе в одному флаконі. Вона навіть дарувала Данилкові іграшки на свята. Пазли, набори з динозаврами, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були спрямовані не на дитину, а на Тараса. Оля боролася не за дитячу любов, а за увагу дорослого чоловіка. Її ласка була інструментом, посмішка — принадою. І тепер, коли термін її терпіння скінчився, а на горизонті замаячила перспектива завести свою дитину, Оля змінила тон.
Вона помилилася в одному: Соломія могла поступитися чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але Соломії було байдуже. В неї залишалася ще одна справа на сьогодні. Дуже важлива. Поговорити з Тарасом.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі відчувалося легке роздратування. Час уже пізній.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Даню.
Він одразу напружився. Це відчувалося навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він не хоче більше їздити до вас. Сказав, що Оля каже йому неприємні речі. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці повисла тиша. Потім Тарас заговорив різко, з якоюсь обраВони стояли один навпроти одного, не кажучи ні слова, але тепер обидва знали — головне, щоб Данилко був щасливим.
