Она не може брехати під куполом
У школі Ромко не відрізався доброю поведінкою, але вчився на відмінно. За навчання його хвалили, а за хуліганство часто лаяли. Він був гарним хлопцем, дівчата липли до нього, а він цим користувався і міняв їх як рукавички.
Соломія вчилася з ним з першого класу. Уже в шостому вона раптом зрозуміла, що занадто повна, і її завжди дражнили: «пиріжок». Хоч і звикла вона до дражнівок, але чим старшою ставала, тим більше боліло. Тим більше, що вже почалися перші зітхання за хлопцями. Дівчата на перервах шепотілися про кохання, хто кому що сказав, хто кого штовхнув чи втягнув за коси.
Соломію ніхто не штовхав, ніхто не говорив їй нічого крім того самого словечка. Вдома вона плакала від образу.
Мамо, чому я така товста? Чому я в класі одна така? зі сльозами питала вона.
Донечко, не журся так, ось виростеш і все зміниться, ти ж ще дитина, намагалася втішити її мати, але сама знала, що донька справді дуже повна.
Найбільше її принижував саме Ромко, красеньчик, а в старших класах, коли він зустрічався з пишною та злою Даринкою, завжди підтримував її, коли та кпила з Соломії. Можливо, хотів виглядати краще в очах Даринки. Вони разом її дражнили, а вона мовчала, тільки сльози котилися по її круглим щічкам.
Час минав, школа закінчилась, однокласники розлетілися, хто куди. Ромко вступив до будівельного університету, Даринка до коледжу, а Соломія до політеху. Після школи вони вже не бачилися.
Роман повертався з озера, що в кінці парку. Ішов із компанією святкували премію, тому всі були веселі й гучні. Раптом він помітив дівчину, яка сама стояла біля води й годувала качок. Вона теж підняла на нього очі і він потонув у них. Блакитні, теплі, вони зачарували його. Він одразу відстав від друзів і підійшов до неї, простягаючи руку:
Роман. А як ваше імя, чарівна незнайомко? Давайте прогуляємося? А може, одразу одружимося? Ось моя візитка. Він подав картку, дівчина вагалася, дивилася на нього дуже дивно, але все ж узяла, хоч і насупилася, розвернулась і пішла.
Він кинувся за нею:
Дівчино, якщо я вас образив пробачте, трохи перебрав із друзями. Але я можу виправитись подзвоніть мені, дуже чекатиму.
Наступного дня Роман не відпускав телефон з рук. Після обіду прийшов повідомлення: *«Соломія»*. Він аж підскочив від радості.
Відписав подяку й запросив на побачення ввечері. Після роботи він стояв із букетом, хвилюючись, але ось вона зявилася і він розквіт. Соломія посміхалася. Їхній вечір пройшов чудово.
День за днем Роман відкривав її з нових боків: добра, чемна, начитана, вязала, займалася спортом, грала в теніс. Він закохався насправді, хоча до цього було багато дівчат за його двадцять вісім років. Навіть жив із однією два роки але розійшлися, не склалося. Тоді зрозумів, що ще не готовий до шлюбу.
Але тут усе інакше. Соломія незвичайна, хоча їй теж двадцять вісім, але виглядає на двадцять чотири.
Все в ній йому подобалося, тільки турбувало одне: Соломія віруюча. Ходила до церкви разів два на місяць. Він чомусь боявся її про це запитати.
«Може, в неї якісь душевні травми? Може, з минулого тягнеться. Адже вона дійсно замкнена у соцмережах профілі закриті. Хоча знайомих багато, деяких навіть представила мені. Та чому вона проти наших спільних фото? Якась патологічна соромязливість…»
Але потім вирішив, що це нормально. Кожен має право на свої кордони. Вірив, що з часом вона розкриється, якщо захоче. Радів, що вона взагалі погодилась із ним познайомитися.
Зустрічалися вже півроку, коли Роман запропонував їй жити разом.
Пробач, Романе, але я думаю, що ще зарано. У нас і так дуже швидко все. До того ж я віруюча, хоча й не фанатичка, але дотримуюся традицій. Жити з чоловіком буду лише у шлюбі. Пробач, але я така.
Роман не образився навпаки, побачив у цьому жіночу мудрість. Ще один доказ, що вона не як усі.
Життя йшло своїм чередом. Якось після чергового проекту Роман запросив Соломію в інше місто розвіятися.
Поїдемо! радо погодилася вона. Машиною, гадаю, години три?
Швидше чотири, я не ганяю по трасі.
Дорога здалася короткою, бо постійно сміялися й базікали. В кафе Роман раптом промовив:
Будь моєю дружиною, Соломіє? Зараз знайдемо ювелірну крамницю куплю каблучку.
Вона нахмурилася, задумалась і відповіла:
Я ж казала, що віруюча. А ти навіть у церкві ніколи не був. Для такого рішення треба спочатку покаятися, сповідатися, а потім просити моєї руки у батьків. Мені це важливо.
Але він вже побачив куполи церкви. Ходімо, раптом потягнув її за руку, і вони увійшли до церкви, де Соломія нарешті пробачила його, але вирішила, що їхні шляхи розійдуться бо іноді минуле залишається з нами назавжди, навіть якщо ми його переросли.
