«Вона навіть не подякувала за те, що я дивилася за її дитиною, а ще й назвала мене брехухою» — гіркота в голосі Ганни Василівни.
«Я не залізна» — каже Ганна Василівна, втомлено проводячи рукою по сивим волосам. — «Мені вже шістдесят п’ять, сил усе менше, а клопоту — ніби тільки додається. Я не проти допомагати. Не проти няньчити онуку. Але коли за добро тобі у відповідь кидають звинувачення, стає справді боляче».
Син Ганни — Олег, йому тридцять три. Його дружина, Наталка, молодша на три роки. Здавалося б, пара міцна, разом вже більше десяти років, аrespect aж зведена мати з невісткою ніколи не були близькими. Вони завжди тримали дистанцію: без відкритих сварки, та й без особливої теплоті.
Спочатку Ганна Василівна щиро раділа, коли дізналася, що в них буде дитина. Онучку Софійку вона полюбила з перших днів. Маленька, весела, світловолоса дівчинка завжди тягнулася до бабусі. Син із дружиною не просили, але Ганна сама пропонувала допомогу — то посидіти ввечері, то забрати з садочка, то на кілька днів забрати до себе.
Але потроху все почало мінятися. Допомогу почали сприймати як обов’язок. Онучку все частіше «відправляли» до бабусі. Вихідні, свята, навіть будні. А одного разу Наталка прямо заявила, що цього року перед школою донька в садок не ходитиме — хай побуде з бабусею.
«Я втомилася. Чесно. Я не відмовляюся — але я ж літня людина, у мене тиск, суглоби болять. А тут — і нагодувати, і розважати, і хоч якісь заняття проводити. А Софійка вже не маля — їй шість, у неї характер, їй уваги треба багато» — зітхає жінка. — «Але я старалася. Бо люблю».
І ось він — камінь спотикання. Волосся. У Софійки було густе, довге, майже до пояса. Догляд за ним вимагав сил: мити, сушити, розчісувати, заплітати — усе це займало не менше години. А в Ганни в сільській хаті навіть фена не було.
«Я не наполягала! Я просто сказала: “Може, трішки підстрижемо?” А Софійка сама захотіла. Я думала, мама дозволила. А вона…» — у голосі Ганни Василівни тремтить образа. — «Вона подзвонила і закричала, що я брешу, що я підговорила дитину, що я маніпуляторка».
Скандал розгорівся з новою силою, коли Наталка побачила доньку. Дитина підстриглась майже до плечей, і тепер у невістки ніби світ завалився. У очах Наталки свекруха перетворилася на лиходійку, яка підриває її авторитет.
«Та що ж це таке?» — скаржиться жінка. — «Невже я заслужила таке ставлення? Я ж навіть ножиць у руки не брала. Софійку підстригла її подруга, поки я в магазин вийшла. А винувата — я. І син тепер мовчить. Навіть не дзвонить».
Заборона бачити онуку стала для Ганни Ивановни справжнім ударом. Дитина тягнеться до неї, сумує, а вона не може навіть дізнатися, як у неї справи. І все через одну непорозуміння, яке перетворили на зраду.
«Мабуть, треба було бути жорсткішою. Або навпаки — мовчати й робити вигляд, що все гаразд. Але я втомилася. Я старалася — як могла. А тепер ось так…» — зі сльозами в голосі каже жінка.
На вікні у Ганни досі стоїть малюнок, який онука подарувала їй навесні. Там сонце, дерева й вони — бабуся з онукою, тримаються за руки. Ганна кожного дня дивиться на цей малюнок і шепоче: «Пробач мені, Софійко. Я все одно тебе люблю».
