Він повернувся з відрядження трохи раніше, ніж зазвичай — о шостій годині вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти вже тут? Зараз нагодую». Пройшов усіма кімнатами. Зазирнув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона бродить? — злісно подумав він і набрав номер. Чулись гудки, але ніхто не піднімав.
— Гаразд, поїм. Потім розберуся. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Пройшла година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Без відповіді. У голові почали крутитися підозри.
— Коханець з’явився, чи що? От же, стерво… Я на півночі горбачусь, гроші додую, а вона тут собі їздить на машині, яку я сам купив. Навчав керувати, дурень! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за кожну подряпину на автомобілі, як наказував, в якому магазині купувати, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного разу не дозволив їй працювати — сам наполіг, щоб займалася лише домом та дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Приб’ю, щоб знала, де її місце — сидіти вдома, як і належить.
Ліфт загув. Він кинувся до дверей, глянув у вічок — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Отже, вона вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже наважилася? Втекла?
Він метався по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона як ігнорувала.
— От мразота. Дев’ята година, а її все нема.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи у передачу, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о одинадцятій. Дружини все ще не було. Серце стиснулося. Розлючений, він знову зателефонував. На тому кінці — жіночий голос.
— Ало, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він закричав:
— Яка ще хірургія? Ти що, зовсім з’їхала з глузду?!
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер трубку взяв чоловік.
— Перестаньте, будь ласка, ображати наших працівників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?
— Навіщо? Що відбувається?
— Вам потрібно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.
Він остолбенів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було… Вона просто не хоче повертатися додому! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ обрушився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомила результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — запаморочилася голова, і вона сіла на лавку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік повернеться — а в нього буде й їжа, й випрасовані сорочки. Що вона все підготує. І, звичайно, впорається — адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він залишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно потребував її, доки не стало пізно.
А на столі лишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, годі вже відряджень?»
Але вже не поговорить…
