Вона не прийшла… Бо вже не зможе
Він повернувся із відрядження трохи раніше, ніж звичайно — о шостій тридцять вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти приїхав? Зараз нагодую». Він обійшов усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господарки не було.
— Де вона тиняється? — злісно подумав він і набрав номер. Дзвінки йшли, але трубку ніхто не брав.
— Добре, поїм. А потім розберемося. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Пройшла година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Без відповіді. У голові закрутилися підозри.
— Коханець, чи що, з’явився? Оце ж, скотина… Я на півночі горбачуся, гроші додому несу, а вона тут собі розкошує на машині, яку я сам купив. Навчав ж керувати, дурень! Дітей возила, продукти таскала, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за будь-яку подряпину на кузові, як командував, у якому магазині закуповуватися, коли стригтися, який колір волосся носити. Адже ж вона не працювала — сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Поб’ю, щоб неповадно було, хай вдома сидить, як належить.
Ліфт загув. Він метнувся до дверей, глянув у вічко — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Значить, вона вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже вирішилася? Втекла?
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона все так само ігнорувала.
— От стерва. Дев’ята тридцять, а її все немає.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи у сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все так само не було. Серце стиснулося. Розлючений, він знову зателефонував. На тому кінці — жіночий голос.
— Ало, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він заревів:
— Яка ще хірургія? Ти що, зовсім здуріла?!
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер трубку взяв чоловік.
— Перестаньте, будь ласка, ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у відділення хірургії?
— Навіщо? Що відбувається?
— Вам необхідно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилось серце.
Він онімів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ обвалився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — закрутилася голова, і вона сіла на лавочку. Запевняла себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а в нього будуть і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все підготує. І, звісно, впорається — адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він лишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно потребував її, доки не стало пізно.
А на столі лишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, годі відряджень?»
Але вже не поговорить…
