У мого чоловіка Тараса – велика й галаслива родина. Три брати, дві сестри. Всі давно живуть окремо, зі своїми сім’ями та дітьми. Але до нас завітають – завжди. І не просто на чайок, а на справжні бенкети. Привід знайдеться завжди: день народження, весілля, хрестини. І щоразу – у нас. Бо ж, як кажуть родичі, «у вас же зручно – дім великий, подвір’я є». Ми й справді купили просторий будинок за містом – довго працювали, копили. І щойно з’явилося місце з альтанкою, мангалом, травкою та парковкою – уся рідня вирішила, що тепер це їхня «дача».
Спочатку мені навіть подобалося. Я виросла сама, без братів і сестер. Було приємно відчувати себе частиною великої родини. Ми накривали на стіл, смажили шашлики, сміялися. Але потім… потім це перетворилося на каторгу. Уявіть, скільки треба приготувати, коли приїжджає більше 15 осіб? І жоден навіть не спитав, чи потрібна допомога. Жінки з порогу сідали в затінку з келихом вина, чоловіки йшли розпалювати мангал. А я зранку – на кухні. Нарізала, смажила, мила, чистила. Розносила тарілки, прибирала брудні. Тільки Тарас заглядав, провинувато посміхаючись: «Тобі допомогти?» Я, стримуючи роздратування, хитала головою: «Сама впораюся…»
Та найгірше було не це. А те, як я щоразу виходила до гостей: розкуйовджена, у фартусі, без макіяжу. А вони – у всій красі. Ніби на бенкет, а не до заміського будинку. А мені ж теж хотілося інакше: надягнути сукню, зачесати волосся, сісти з келихом вина. Та я не встигала. Я була обслугою.
Після таких вечорів Тарас сам мив купи посуду, відправляв мене спати. Я бачила: він втомився. Одна вихідна в тиждень, і та проходить під крики дітей і гомін балачок. А він мріяв просто полежати, замовити піцу, подивитися фільм. Але не хотів сваритися з родиною. Я теж мовчала. Допоки одного разу не подзвонив його брат.
«Будемо святкувати мій день народження у вас, як завжди».
Тарас, поклавши трубку, повернувся до мене й промовив:
«Завтра ти прокидаєшся, надягаєш свою найкращу сукню, робиш зачіску, якщо хочеш – макіяж. Можемо навіть щось новеньке купити. Але – на кухню не заходиш. Ні ногою. Все».
«Та як же…» – почала я.
«Все. Нехай привозять із собою. Ти не кухарка й не покоївка. Ми теж маємо право на відпочинок».
Я мовчки кивнула. Було дивно, але приємно.
Наступного дня приїхала ціла юрба народу. Усмішки, коробки з тортами, м’ясо в пакетах. А на столі – пусто. Родина перезиралася: мовляв, де закуски, салати, де господиня? А Тарас спокійно вийшов і сказав:
«Тепер буде так. Хочете свята – беріть участь. Ми з дружиною втомилися. Вона не зобов’язана всіх обслуговувати. Або кожен приносить щось своє, або шукайте інше місце для гулянок».
Повисла мовчанка. Усі їли, але без колишнього веселоща. Розмова не йшла. Зате на наступне свято одна із сестер – вперше за багато років! – запросила всіх до себе.
Виявляється, можуть. Коли хочуть.
