Остапчику, моєму онукові лише чотири роки. Я живу за кілька хвилин ходьби від доньки з зятем, тому часто в них буваю. Олена, моя єдина донька, зараз не працює. З того часу, як вона пішла в декрет по догляду за Остапом, вирішила, що її покликання – бути домогосподаркою. Живуть вони на зарплату зятя. Сергій працює таксистом. А з того часу, коли в нього народився син, чоловік змушений працювати вдвічі, якщо не втричі більше, адже тепер повинен забезпечити ще і його.
А от тільки донька моя ніяк рахунок грошам не веде. Собі купує, що заманеться – от на зиму взяла собі одразу три пуховики, мовляв, не щодня ж в одному й тому ходити. Я все розумію, якби вона працювала – це інша справа. Але ж вона вдома з дитиною! Тільки й ходить, що на дитячий майданчик чи за продуктами. Навіщо аж три?! Звичайно, я не почала лізти не у свою справу, але ця ситуація видалась мені максимально дивною. І не тільки ця…
У мого маленького онука купа іграшок. Щось ми з чоловіком подаруємо, щось свати чи інші родичі. Але найбільше всякої всячини купує Остапові наша донька. В них, на хвилиночку, однокімнатна квартира, де діти вже кілька років не можуть закінчити ремонт, бо «грошей немає». Зате кілька машинок на дистанційному управлінні Олена спокійно може купити. Самокат – будь ласка! Два велосипеди – на балконі поставимо! М’які іграшки, різного роду конструктори, машинки та роботи «населяють» й без того маленьку квартиру. Інколи мені здається, що ще кілька покупок й ця «армія» іграшок «витіснить» господарів з їхнього власного дому. Крім того, це створює постійний безлад та відчуття того, що у квартирі взагалі не прибирають. Коли я приходжу, то на єдиному дивані, який слугує ще й ліжком не можу сісти, адже там все закидано іграшками.
Але мене бентежить інше – донька з такою легкістю витрачає гроші на різний непотріб. А її чоловік, між іншим, їх не ночами малює!
– Олено, – кажу, – навіщо ви купили цей набір юного хіміка? Тут ще цінник лишився! Сімсот гривень! Це ж не малі гроші!
– У мене тільки один син і я хочу, щоб він розвивався належним чином. – Відповідає мені Олена.
– Чи ти хочеш, щоб твій онук камінцями у дворі грався?
– До чого тут камінці? – Питаю. – У вас тут іграшок на три дитсадки вистачить! А цей набір не був першою необхідністю. Твоєму чоловікові гроші теж не з неба падають! Він днями й ночами працює. Вже скоро через синці під очима його впізнавати перестану, а ти замість того, щоб піти на роботу й допомогти чоловікові наповнювати сімейний бюджет, навпаки, його спустошуєш! Так не можна, Олено! Гроші цінувати потрібно, як і чоловіка!
– Але Остапчику так захотілось цей набір! – Не могла вгамуватись донька. – Я що, повинна була йому відмовити?
Словом, Олена нічого не зрозуміла. Я вирішила, що більше не псуватиму собі нерви, намагаючись що-небудь довести доньці, яка не хоче навчатись на своїх помилках.
От тільки довго мені мовчати не довелось за кілька днів мені зателефонувала сваха з претензією.
– Ви знаєте, що ваша Олена цього разу вигадала?
– Що? – Питаю я.
– Вона Остапчикові мобільний телефон купила, бо він, бачте, захотів. І не абиякий – а дорогий! Вона, дочка ваша, геть не розуміє, що не можна всім капризам дитини потурати, тим більше, що моєму синові гроші тяжко даються. Він сам мені не пожаліється ніколи – такий вже в нього характер, але я бачу, як йому тяжко з вашою Оленою.
– Я розумію. – Тільки й зітхнула я.
– Й передайте вашій доньці, – сказала сваха на кінець, – якщо вона чоловіка не цінуватиме й не почне гроші рахувати, то моєму синові доведеться знайти іншу жінку.
Я намагалась поговорити з донькою, але вона нічого не розуміє. Змінюватись теж не збирається. Я вже не знаю, що робити? Може хтось порадить?
