Вона мене ревнувала… до кішки
Я ніколи не думала, що опиниться в такій безглуздій, а то й смішній ситуації. З мамою ми дзвонимо одна одній щодня — інше й двічі: зранку та ввечері. Але вже другий день я не могла до неї додзвонитися: або скидала дзвінок, або взагалі не брала трубку. Я занепокоїлася не на жарт. Збиралася вже їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй на 8 Березня подарував Денис, але мама з технікою не в ладах.
І ось — диво! Мама все ж таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновникаcola
— Так, я слухаю.
— Мам, де ти пропадаєш? Я вже місця собі не знайду, два дні не можу додзвонитися!
— Мені було не до розмов. Особливо про котів, — відрізала вона.
Спочатку я навіть не зрозуміла, про що йдеться, але в голові миттєво склалася логіка. Уся справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню, яку за паспортом звуть «Маркіза фон Мурчанка». Почалося з нездужання, потім — метушня по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, крапельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з клінік ледь не привела її до загибелі.
Лише у третій лікарні нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не даремно. Ми пройшли через складну реабілітацію: годувала її з ложки, напувала зі шприца без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо стане гірше. І Мурка, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову притискається до нас, як раніше.
Перед усією цією маминою образою я дзвонила їй і між іншим розказала, скільки коштувало лікування. Ну, ви ж розумієте — суми немалі. Мама тоді аж охнула:
— Це ж кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!
Розмова закінчилася не сваркою, але й не теплим тоном. Я відчула щось недобре, але вирішила не приділяти уваги. А мама, мабуть, перетравлювала інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.
Я не витримала і, почувши її звинувачення в «кішачому фанатизмі», спитала прямо:
— Мам… ти мене до Мурки приревнувала?
— Та ні! Просто якось дивно: на кішку витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але ж вона захворіла, мамо! Мені що, її заспокоїти було?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…
— Я не це мала на увазі, — промовила мама вже менш впевнено.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Денисом завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перерахую тобі гроші, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка просто теж член родини. Ми її любимо.
Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:
— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.
— Тому що ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я сама почну приїжджати й перевіряти твій холодильник і аптечку!
— Світланко, тільки не перевірки, — засмеялася мама. — Пробач, дурною була. Просто приїжджай, я так за тобою сумувала…
— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх пампушок!
Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пампушки, розмови, сміх. Все, як колись. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, злоблива, але така рідна. А з Муркою тепер усе добре. І нехай далі буде лише так…
Життя вчить нас, що любов не ділиться — вона множиться.
