Я ніколи не думала, що опиниться в такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. З мамою ми дзвонимо одна одній щодня — іноді навіть двічі: зранку та ввечері. Але в те цілих два дні вона не брала трубку — то скидала, то просто мовчала. Я почала панікувати. Вже збиралася їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Андрій на 8 Березня, але мама з технікою не в ладах.
І ось — диво! Вона таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила до суворої вчительки:
— Так, я слухаю.
— Мам, куди ти зникала? Я вже місця собі не знаю — два дні не могла додзвонитися!
— Мені було не до розмов. Особливо про котів, — відрізала вона.
Сьогодні я зрозуміла, в чому справа. Все через нашу кицю. Вже місяць, як ми рятуємо Муру — нашу чорну красуню, яку за паспортом звуть «Маріанна фон Муркот Вельвет». Спочатку вона просто мляво дивилася у вікно, потім — біганина по клініках, сумнівні діагнози, купа уколів, таблеток, капельниць — і все марно. Їй ставало гірше, в одній лікарні її ледь не добили.
Лише в третій клініці нам пощастило зустріти справжнього лікаря — досвідченого, спокійного. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боялася її втратити, але довірилася — і недаремно. Ми пройшли через важку реабілітацію: годувала з ложки, поила зі шприца, спала поруч на килимку, щоб почути, якщо стане гірше. І Мурка, на щастя, ожила. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову гріється біля нас, як колись.
Перед цими маминими образами я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми великі. Мама тоді аж охнула:
— Це ж кілька моїх пенсій! Ти з розуму з’їхала?
Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось не так, але вирішила не загострювати. А мама, мабуть, перетравлювала це в собі, і в якийсь момент у неї щось клацнуло.
Я не витримала і, почувши звинувачення в «кишкоманії», запитала прямо:
— Мамо… ти що, приревнувала мене до Мури?
— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але ж вона захворіла, мам! Мені що, її заспати?! До речі, це дешевше, ніж операція…
— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла мама вже менш рішуче.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Андрієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає — скажи, приїду, поговоримо, вирішимо. Я перерахую тобі грошей, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка теж частина родини. Ми її любимо.
Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:
— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на звіра.
— Бо ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я почну сама приїжджати й інспектувати твій холодильник і аптечку!
— Оленко, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дурнею була. Просто приїжджай, я так сумувала…
— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх вареників!
Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, вареники, розмови, сміх. Все, як колись. І я щиро подякувала Богу за те, що в мене є мама — жива, вперта, обидлива, але така рідна. А з Мурою тепер усе гаразд. І нехай далі буде лише так.
