Буває, що доля б’є по найболючішому — не щоб зламати, а щоб відкрити очі. Саме так сталося зі мною. І ніколи б не подумала, що однією з найбільших помилок у житті виявиться моє ставлення за жінку, яку мій син обрав собі за дружину.
Я добре пам’ятаю той день, коли Микола, моя єдина дитина, сказав:
— Мамо, сьогодні приведу до тебе свою дівчину. Познайомишся.
Мені тоді було шістдесят. Він уже дорослий, тридцять три — вік, коли чоловікові час заводити сім’ю. Я навіть зраділа. Думала: ну нарешті! А коли вона зайшла до моєї оселі, я ледве стрималася, щоб не вимовити щось гостре. Адже я завжди була жінкою, що й у молодості не боялася правди у вічі, але намагалася себе стримувати.
Її я впізнала одразу. Оксана. Вона жила поруч із будинком моєї покійної матері в Житомирі. І я добре знала, хто вона така і звідки. Її сім’я — потомствені горіхи. Батько ще з молодості гуляв, мати пила від ранку до ночі. Я бачила цю брудну хату, ці крики, цих людей завжди нечесаних, невмитих. І коли вона переступила поріг мого дому — затишного, з білими шторами й запахом свіжості — усе всередині мені стислося. Як може дівчина з такого середовища стати гідною дружиною моєму синові? Я не вірила. Анітрохи.
Микола, побачивши мій погляд, зрозумів усе без слів. Відвів мене на кухню і сказав:
— Мамо, якщо ти їй хоча б слово скажеш у докір — я з тобою більше не спілкуватимусь. Це мій вибір, і ти маєш його поважати.
Я замовкла. Бо знала — він не кидає слів на вітер. Він у батька пішов — впертий. Його тато двадцять років не розмовляв із рідною сестрою через одну сварку. Тому я стиснула зуби й прийняла правила гри.
Оксана жила у нас із Миколою близько двох місяців. Я нічого їй не говорила в очі, але своєю поведінкою давала зрозуміти — ти тут зайва. Мене дратувало все: як вона готує, як прибирає, як навіть чай наливає. Готувати вона не вміла зовсім — суп був мов каша, м’ясо припікало, посуд завжди з жирними плямами. Я була певна, що вона вчепилася у мого сина як у останній шанс вирватися з бідності. У нього — дві вищі освіти, добра робота, перспективи. А у неї — нічого.
Потім Микола купив у кредит квартиру й переїхав. Я з полегшенням зітхнула. Нехай там сама господарює, як хоче. У гості мене не кликали, та я й не напрошувалася. Бачилися лише на свята, переважно в кафе — ніби тому, що Оксана не вміє приймати гостей вдома. Ну звісно — вона ж і тост нормально сказати не може, не те що стіл накрити.
Три роки пролетіли. Вони одружилися, влаштувалися на роботу, жили своїм життям. Я не втручалася. Микола часто їздив у відрядження, а з Оксаною майже не спілкувалася. Усе було спокійно — на відстані.
А потім у мене «заклинило» спину. Так, що я не могла ні сісти, ні встати. Викликала лікаря, зробили укол, сказали — суворий постільний режим, ніяких навантажень. А син якраз поїхав у Харків — спраБуло літо, і я вперше зрозуміла, як сильно помилялася, коли Оксана, не сказавши ні слова, принесла мені ліки та міцно обняла, немов рідна дочка.
