Оля відмовилася від сина заради салону краси. А я — прийняла його як рідного.
Пологи у Оленки розпочались раптово — передчасно, на восьмому місяці. Лікарі швидко ухвалили рішення, і за кілька годин вона тримала в руках крихітне тіло своєї малесенької донечки. Дівчинку відразу помістили в кувез — вона була занадто слабка, щоб дихати сама. Очи Оленки були повні сліз, а в серці — тривога, яку неможливо було приборкати. Вона вірила, сподівалася, шепотіла крізь сльози: «Моя дитинка впорається… Ми обов’язково поїдемо додому разом…»
Дні в лікарні тягнулися нескінченно. Оля ледве спала, кожну годину підходила до скла, за яким лежала її дитина, дивилася, молилася, намагалася вірити. Одного разу, виходячи з палати, вона випадково почула розмову двох медпрацівників. У їхніх голосах не було співчуття — скоріше, втома та гіркота.
— Та, у сьомій палаті… — промовив один із лікарів. — Відмовилася годувати. Каже, фігури боїться зіпсувати.
— Гарна, звісно. Але що в голові — незрозуміло, — зітхнула медсестра.
Оленка насторожилася. Мова йшла про жінку, яка народила хлопчика кількома днями раніше. Вона не лише відмовилася годувати дитину, а й написала офіційну відмову. Мовляв, «не в її планах бути матір’ю, хоче жити для себе».
Чоловік, який приходив у лікарню, був тим, хто колись розбив Оленчине серце. Він навідувався до сина, стояв біля скла, гладив його крихітну долоню крізь рукавички. Коли він побачив, як Оля ніжно годує хлопчика, усміхається йому, у його очах запалилося щось більше, ніж подяка — надія.
Мати хлопчика в цей час була зайнята собою. Новий манікюр, укладка, запис до косметолога та примірка сукні на виписку. У її голові не було місця для плачу голодної дитини чи думок про безсонні ночі. Вона щиро вважала, що робить правильно. «Я ще занадто молода, щоб сидіти з дитиною. У мене все життя попереду», — говорила вона подругам по телефону.
Оля приходила до хлопчика щодня. Вона не забувала і про свою донечку, кожну секунду мріючи, щоб у неї вистачило сил вижити. Але, на жаль… Через кілька днів лікар повідомив їй страшну звістку: дівчинка померла. Серце Олі стислося. Світ потьмянів. У грудях — пустота.
Вона сиділа на ліжку, не в змозі ні говорити, ні плакати. Лише обіймала себе за плечі, ніби намагаючись зібрати по шматочках своє розбите серце. І раптом у двері палати постукали. Це був він — той самий чоловік. У руках — квіти та кульки. Він підійшов, опустився на коліна й простягнув до неї руки:
— Поїхали додому… разом.
Оля здивувалася. Вона не розуміла. Тоді він обережно поклав у її руки немовля. Того самого хлопчика, якого вона годувала, до якого прив’язалася, як до рідного. Чоловік ухвалив рішення — він усиновлює сина сам. Але не сам. З Оленою. Бо лише вона стала для цієї дитини справді близькою. Бо лише вона змогла стати матір’ю.
Того дня вони разом покинули лікарню. Оля — не сама. Поруч був чоловік, поруч хлопчик. У серці — більА Наталя так і лишилася на порозі — з випискою, з сукнею, з ідеальною укладкою та без нікого.
