Отже, слухай… Віра завжди була гострою на язика. Усі колеги знали – вона скаже правду у вічі, незалежно від того, чи хотіли б вони це чути.
Ось наприклад, Олена одного ранку так загравалася з новим сісадміном, що ледве встигала замовлення закривати. Бігала по офісу, мов та метелиця. А Віра так ніби випадково й питає: *”Ти ж знаєш, що у нього дружина у пологовому, так?”* І все – історія з грами нанівець.
Або ж Настя, яка ніяк не могла кинути палити. І пластирі клеїла, і цукерки жувала. Не допомогло. Купила якусь “чудо-сигарету”. Кожні півгодини вибігала “піддихати”. Віра їй таке відповіла: *”А ти читала склад цієї магічної сигарети? Я теж ні. Ніхто не читав. Цікаво, чого?”*
Усі Віру обходили стороною – нікому не хотілося потрапити під її уїдливі коментарі. А їй було все одно. Адже правда від цього не зникала. Та хто її, власне, потребував?…
Коли Віра поїхала на стажування за кордон, усі з полегшенням зітхнули. Палили за будівлею, загравали з клієнтами, влаштовували шалені п’ятниці і цілувалися у темних куточках офісу. Одружені та вільні.
Але через три тижні вона повернулась. Завжди – у суворій сукні, на підборах, з густим шлейфом парфумів і обов’язковим макіяжем. А тепер увійшла у потертих джинсах і довгому светрі, який був явно не її розміру. Жодної косметики, волосся недбало зібране у пучок. Сонцезахисні окуляри не знімала, поки не сховалася у кабінеті. І замість важких парфумів – легкий аромат *”Правди”* від Calvin Klein.
І що найголовніше – не зробила жодного зауваження. Не докорила секретарці, що та знову не підготувала документи. Не відчитала адміна за постійні дзвінки дружині. Навіть не звернула уваги на коробки з паперами, у яких копошився юрист.
*”Не пройшла стажування”*, – виніс вердикт юрист.
*”Захворіла”*, – припустила секретарка.
*”Закохалась!”* – реготала Олена.
*”І тому у светрі на два розміри більше?”* – усміхнулася перекладачка.
*”Нехай уже, через годину планерка, краще підготуватися, а не пліткувати.”*
Але через годину Віри у конференц-залі так і не було. Усі зібралися. Чекали. Нервували.
Раптом адмін, що сидів біля вікна, скрикнув:
*”Та дивіться, вона ж он там!”*
Усі кинулися до вікна.
Навпроти, у затишній кав’ярні, за столиком сиділа їхня Віра. Але якась… інша. Не через відсутність макіяжу чи простий пучок замість суворої зачіски. Ні. Просто навпроти неї був чоловік, який щось розповідав, а вона сміялася.
**Їхня Віра. Сміялася.**
Усі в конференц-залі не відривали очей, немов намагаючись переконатися, що це справді та сама різка, незадоволена, дратівлива Віра. Та тепер вона була зовсім іншою.
*”Чесно кажучи, я вранці не знайшла свою блузку”*, – сказала Віра Сергію й посміхнулася. *”Тому й натягнула твій светр.”*
*”Мені більше подобається, коли ти без нього”*, – відповів він.
Віра почервоніла й легенько вдарила його кулачком у плече.
*”Годі тобі.”*
*”Не можу”*, – нахилився він. *”Треба швидше закінчувати роботу і їхати до мене. Або до тебе. Мені все одно. З того моменту, як ми зустрілися в аеропорту, усе змінилося.”*
*”Погоджуюсь.”*
*”До речі”*, – прошепотів він, *”ти светр наділа навиворіт.”*
*”От лихо!”*
*”То точно їдемо до мене – знімати його.”*
Вона засміялася, дістала телефон і набрала номер.
У конференц-залі всі почули дзвінок на ресепшені.
*”Компанія вас вітає! Віра Віталіївна? Гаразд. А вас тут чекають на планерку. Як… не приїдете? Ого! Одужуйте!”*
Секретарка влетіла до зали:
*”Наша Вірочка захворіла!”*
*”Ми бачимо”*, – кивнув адмін.
Усі втупилися у вікно, де абсолютно здорова Віра сідала в авто з незнайомцем. Вона зникне мінімум на кілька днів. І навіть не варто їй дзвонити.
*”Чому?”* – здивувалася секретарка.
*”Ти коли-небудь приходила на роботу у светрі навиворіт?”* – усміхнулася Олена. *”А потім сиділа в окулярах, щоб ніхто не побачив, як класно ти провела ніч? Коли тобі байдуже, що ти не нафарбована, тому що ти – не тут, а ще поруч із ним.”*
Секретарка переваривала інформацію. Решта теж.
Олена знизала плечима і пішла до виходу.
*”Захворіла”, “Не пройшла стажування”. Я ж сказала – закохалася. І тепер наша Вірочка – інша.”*
*”Надовго?”* – похмуро зауважив адмін.
Олена з розумним виглядом глянула на нього.
*”Ну, це вже від вас, чоловіків, залежить”*, – і вийшла.
Вероніка Кирилюк.
