«Вона ж старалася»: як моя мама псувала стосунки з онукою, нав’язуючи їй одяг
Моя мама вже багато років намагається одягати мою доньку — і, на жаль, робить це, зовсім не розуміючи, що лише псує з нею стосунки. Донька в мене — підліток, у неї давно є свій смак, уподобання, стиль. Але бабуся наполегливо купує їй одяг, нічого не питаючи, не радиться, не вникаючи. Просто приходить і передає пакети з речами. І щоразу — одні й ті ж сльози, докори, образи. Бо донька не хоче це носити. А мама — ображається.
— Я ж старалася, вибирала, а вона навіть приміряти не хоче! — каже вона із докором, наче дитина зобов’язана бути вдячною просто за сам факт подарунка.
А я ж добре пам’ятаю, як це було в моєму дитинстві. Мама завжди купувала речі за принципом: «щоб на десять років вистачило», «щоб не марке», «щоб з міцної тканини». Ніхто не думав про красу, моду чи комфорт. Мене одягали так, як було зручно їм. А мені доводилося згоджуватися — адже грошей не було. Лише коли я почала сама заробляти, вперше дозволила собі вибирати одяг за смаком, а не за міцністю шва.
Коли я стала на ноги, вирішила привітати маму — купити їй щось гарне, нове. Але вона одразу ж відмахнулася.
— Що ти мені купила? Я в цьому — як лялька. Мені вже не двадцять. Та й взагалі — речі неякісні, прання боюся. Після першої стирки — тільки на ганчірки.
Вона відмовлялася носити те, що я їй пропонувала, і продовжувала купувати собі те, що «можна носити десять років». Ну що ж, змирилася. Нехай ходить, як хоче.
Але коли в мене народилася донька — мама ніби ввімкнула старий сценарій. Дістала з комірки мішки з дитячими речами з мого дитинства. Якісь кофточки, фартухи, сукні з латочками. Частину я відклала — у хорошому стані, шкода викидати. Решту — у смітник. Дізнавшись про це, мама влаштувала скандал:
— Ці речі я берегла! Як ти могла?!
Відтоді вона почала купувати «нове». На її думку — нове. На вигляд — ніби секонд-хенд. Де вона це знаходить — не розумію. Та й донька тоді була ще маленькою, і не так важливо було, у чому вона повзає по хаті. А от коли підросла — почалося.
У дівчинки сформувався свій стиль. Вона сама обирає собі одяг, ми разом ходимо по магазинах, і я намагаюся купувати те, що їй справді подобається. Бо знаю: те, що не до смаку — вона не одягне.
Але бабуся продовжує робити по-своєму. І з десяти років між ними постійні суперечки.
— Чому ти не носиш кофточку, яку я тобі подарувала?!
— Бо вона мені не подобається.
— Ти зіпсута і невдячна! — кричить мама, дивлячись на мене. — Це ти її так виховала!
А я просто втомилася. Втомилася пояснювати, що любов — це не про нав’язування. Я сто разів просила:
— Будь ласка, не купуй їй одяг. Подаруй краще гроші, подарункову картку, книжку, прикрасу. Що завгодно, але не речі.
Але мама не чує. Вона вважає, що все робить правильно. Що ми просто не цінуємо. Що онука — груба, невдячна. Що я — погана мати, бо «дозволяю їй усе».
А насправді — я просто дозволяю своїй доньці бути собою. І сподіваюся, що колись мама це зрозуміє. Поки не пізно. Поки між ними остаточно не виросла стіна.
