Ну нарешті… чи все лише починається
Вихоплюючись заміж, Марія й уявити не могла, що її майбутній чоловік, Ярослав, давно вже був поневолений згубною звичкою. Познайомились вони швидко — закрутило, затягнуло, а він уже через кілька тижнів зробив їй пропозицію — трохи п’яний, з характерним запахом перегару:
— Марічко, давай одружимось? — видихнув він, спираючись на одвірок.
— Ти, здається, п’яний? — слабо обурилась вона, більше здивовано, ніж сердито. Все ж таки заміж хотілося: всі подруги вже з обручками.
— Та на радощах, — засміявся Ярослав. — Це ж свято — пропозицію тобі зробив!
— Згодна, але з одною умовою: п’янки — лише по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — відгукнувся він жартом.
Молода, наївна, закохана — Марія не знала, що батько Ярослава пив все життя. І син давно вже розділяв батьківську звичку, тільки мати, Олена Михайлівна, безпорадно махала рукою:
— Ти сам спився, так ще й сина туди ж тягнеш!
— Та хай чоловіком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля молодята оселилися в маленькій однокімнатній хатчині, що дісталась Марії від бабусі. Спочатку все було терпимо: Ярослав працював, додому приходив регулярно, хоч і часто з запахом. На кожен випадок у нього знаходилась «поважна» причина:
— У Валерка син народився, як не відзначити? У Дмитрика день народження, ну й я тост сказав… А Степанович на дачі частував — відмовити незручно…
Згодом народився син — Тарас. Але батьківство чоловіка анітрохи його не протверезило. Він повертався додому все рідше, уникав підходити до дитини.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — з докором питала Марія.
— А сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахнувся він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котились по її щоках.
Пройшло вісім років. Алкоголь став невід’ємною частиною життя Ярослава. Роботу він губив одну за одною. Марія тягла все сама, дякувати Богу, Олена Михайлівна допомагала — і онукові речі купувала, і грішми підтримувала.
— Марія — золото, — скаржилась Олена своїй сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впізнаю його.
Ярослав перетворився на тінь колишнього себе: змарнілий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не лишилось.
— Розлучайся з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Марія жаліла чоловіка. Як бездомного пса. До поры — жаліла. Поки не зрозуміла, що Тарас підростає, дивиться, вбирає, і сам вже не хоче бути вдома, де пахне бідою.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Олено Михайлівно, я більше не можу. Подам на розлучення.
— Може, його полечити? — тихо благала та. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко посміхнулась Марія. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Олена лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що ж тут буде у мене…
Але був ще один привід. Марія давно відчувала симпатію до колеги — Максима. Він з’явився у їхньому відділі недавно: підтягнутий, світловолосий, з пронизливими блакитними очима і рідкісною у наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав з іншого міста до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагалися привернути його увагу, але Максим тримав дистанцію.
Коли Марія подала на розлучення, Ярослав навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А через два тижні Максим підійшов до неї після роботи:
— Маріє, хочеш випити кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки порожевіли. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким сміхом і серйозними фразами раптом промайнуло:
— Я одразу зрозумів, ти — не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилося. Так, були плітки в офісі. Особливо від Наді:
— Ну треба ж, наша скромниця й Максима забрала… А я стільки зусиль…
Марія лише знизувала плечима. Їй не треба було пояснювати.
А незабаром Максим зробив їй пропозицію. Скромне каблучко, щирий погляд, і серце знову забилося.
У суботу вона запросила свекруху. У домі пахло булочками, на столі димився чай.
— У мене новина, — промовила Марія, серце калатало. — Я виходжу заміж. За Максима.
Олена Михайлівна спершу завмерла. А потім… обняла її зі сльозами:
— Ну нарешті… Донечко, ти заслужила щастя. Я допоможу з підготовкою до весілля. Зробимо його найкрасивішим!
Вони сиділи за столом, обговорюючи сукню, квіти, гостей. І Марія відчувала: у неї лишилася не просто колишня свекруха — у неї з’явилася подруга. А в Олени — донька, яку не народила, але серцем прийняла.
