**Щоденник Полини**
Здається, спалахнула…
«Та кому ти взагалі потрібна, стара коростелихо? Всім ти тільки в тягар. Ходиш тут, смердиш. Будь моя воля, я б тебе… Та доводиться терпіти. Ненавиджу!»
Я ледь не поперхнулася чаєм. Тільки-но розмовляла з бабусею, Зінаїдою Сергіївною, по відеозв’язку. Вона відійшла на хвилинку.
«Зачекай, сонечко, зараз повернуся», — сказала вона, зітхнула, підвелася з крісла і вийшла в коридор.
Телефон залишився на столі. Камера й мікрофон увімкнені. Я перевела погляд на комп’ютер, а потім… сталося це. Голос, що долинав із коридору.
Я подумала, що мені причулося. І, мабуть, так і вважала б, якби не глянула на телефон. Судячи зі звуку дверей, у кімнату хтось увійшов. На екрані з’явилися спочатку чужи руки, потім — бік, а далі й обличчя.
Оксана. Дружина брата. Так, голос теж був їїній.
Вона підійшла до ліжка бабусі, підняла подушку, потім — матрац, пошарила під ним рукою.
«Сидить тут, чаї розводить… Краще б уже швидше здохла, чесне слово. Нащо тягнути цю резину. Від тебе ж ніякого толку, тільки повітря псуєш і метри займаєш…» — бурчала невістка.
Я навіть не поворухнулася. На кілька секунд забула, як дихати.
Незабаром Оксана пішла, так і не помітивши камери. А через кілька хвилин повернулася бабуся. Вона посміхнулася, але ця посмішка не доторкнулася до її очей.
«Ось і я. До речі, я ж не спитала. Як у тебе з роботою? Усе добре?»
Я різко кивнула. Всередині відчувала, як кипить лють, і хотіла просто встати, дістатися до тієї нахабної дівчини й вигнати її за двері. Зараз же.
Зінаїда Сергіївна завжди здавалася мені залізною леді. Ні, вона ніколи не підвищувала голос. Просто в ній була та сама вчительська строгість, що відточувалася роками в шкільних класах.
Сорок років вона викладала літературу. Діти її обожнювали: вона вміла зробити цікавою навіть класику.
Коли помер дідусь, вона не зламалася, але її ідеальна постава змінилася легкою сутулістю. Вона рідше виходила на вулицю й частіше хворіла. Посмішка вже не була такою широкою. Та все ж Зінаїда не втратила звичної бадьорості. Вважала, що всі віки прекрасні, і навіть зараз насолоджувалася життям.
Я завжди любила бабусю за те, що поруч із нею було безпечно. З нею жодні проблеми не лякали: впорається з чим завгодно. Колись вона віддала онукові дачу, щоб той міг заплатити за навчання, а мені — останні заощадження, які я витратила на іпотеку.
Коли мій брат, Богдан, після весілля почав скаржитися на дороге орендне житло, бабуся сама запропонувала кімнату. «Трьохкімнатна, місця вистачить. А ще й нагляд. Раптом тиск підніметься чи цукор підскочить?»
«Мені самій нудно. А молодим допомога ніколи не завадить», — казала вона із запалом.
Богдан обіцяв доглядати, а я допомагала з продуктами, ліками та комуналкою. Зарплата дозволяла, а сумління не дозволяло стояти осторонь. Іноді давала готівкою, іноді переказувала на карту, а іноді, знаючи бабусю й її звичку відкладати на чорний день, сама привозила їжу. Купувала рибу, м’ясо, молочку, фрукти. Все, щоб вона харчувалася нормально.
«Це ж твоє здоров’я. Особливо з твоїм діабетом», — казала я.
Бабуся дякувала, але відводила погляд. Ніби їй було ніяково «напружувати» когось.
Оксана, дружина Богдана, відразу здалася мені слизькою. М’які промови, приторна ввічливість, а в очах — холод. Оцінюючий погляд без тепла й поваги. Але я не втручалася. Це чужа приватність. Лише питала в бабусі, чи все гаразд.
«Усе добре, доню, — запевняла Зінаїда. — Оксана готує, тримає дом у чистоті. Молода ще, звичайно, але досвід — справа набута».
Тепер я розуміла: це брехня. На людях вона була покірною овечкою. Але коли ніхто не бачив…
«Бабусь, я все чула… Що це було?»
Вона завмерла на секунду, ніби погано розчула, а потім відвела очі.
«Та це нічого, Полинко, — зітхнула Зінаїда. — Оксана просто втомилася. У них зараз складний період, Богдан на відробітках. Ось вона й сриває».
Я примружила очі й уважно роздивилася бабусю, ніби бачила її вперше. Відзначала кожну нову зморшку, усвідомлюючи, що в її погляді вже не лишилося колишньої бадьорості. Упертість залишилася, втома — також. А ще з’явилося щось нове. Страх.
«Сриває? Ти взагалі чула, що вона тобі сказала? Це не срив. Це…»
«Полиночко… — перебила Зінаїда Сергіївна. — Мені неважко потерпіти. Ну, подумаєш, спалахнула. Молода, гаряча. А я й справді стара. Мені багато й не треба».
«Гаразд. Бабусь. Не треба із мене дурну робити, — не витрималаПолина міцно стиснула телефон, усвідомлюючи, що тепер їй потрібно бути ще сильнішою за бабусю, щоб захистити її від усього цього болю.
