**Щоденник**
О-о, привіт, царство хаосу! Вікторіє, ти ж вдома цілими днями. Могла б і посуд помити, — докорнула мати, ледь зайшовши на кухню.
Віка саме виймала білизну з пральної машини. Вона мляво провисала в руках, а холод від неї проймав аж до кісток. Пальці тремтіли від втоми, спина ніяла, навіть розігнутися було болюче.
У кімнаті хтось схлипнув. Денис. Знов прокинувся.
— Мам, у тебе справді немає інших думок? — приглушено спитала Віка. — Ти ж знаєш, що діти хворіють.
Лідія поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, як ревізор, і важко зітхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити в такому безладі. У тебе всього двоє дітей, а не цілий дитсадок. І чоловік є.
Віка не відповіла. Просто повісила простирадло на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося крикнути матері в обличчя, що й двоє — це тяжко, але сил не було.
Всі сили пішли на капризи Дениса, боротьбу з температурою Оленки, безкінечне приготування їжі, метушню перед садочком і тривожні ночі. Все це висіло на ній, як камінь на шиї. А як вишня на торті — ще й мати з її нав’язливими ідеями про чистоту.
Віка пішла у коридор, щоб хоч трохи перевести подих. Заглянула у спальню. Оленка спала. Вологе волосся прилипло до чола. Денис уже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулаченятами.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошепотіла Віка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд може почекати, краще посиди з дітьми.
— Вікто, діти чії? Твої. Я вже не дівчина. Мені простіше з посудом, ніж з малечами.
— Мам! Ти можеш хоч на хвилину забути про свої бісові тарілки і не шукати пил? У мене одна з температурою, другий цілий день на руках! Я не спала вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні нотації, ні прибирання мені не допоможуть.
Лідія напружено стиснула губи. Ніздрі роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Віка посадила сина у манеж, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини й іди. Будь ласка.
Навіть Денис затих. Лідія з презирством подивилась на доньку, потім на пакет. Різко вихопила його, ніби там була бомба, і пішла.
Коли в грудях трішки затихло, Віка сіла на підлогу біля манежа і пригорнула сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього їй ще бракувало.
Раніше вона завжди терпіла материні напади. Хіба що зуби стискала. Бо ну… це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг є такі родички. Не тільки мами. Бабусі, свекрухи. Всі терплять.
Віка сподівалася, що колись мама зміниться, але та лишалася тією ж.
У дитинстві все було так само. Віка ніколи не забуде один випадок. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту і шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Вона хотіла сказати, що це частково і її заслуга, але не встигла.
— Знов десь забруднила куртку! І в такому вигляді по вулиці йшла, — нарікала Лідія. — Ти ж дівчинка. Будь акуратнішою.
Якщо у Віки у щоденнику була хоч одна четвірка, мама влаштовувала скандал. Коли донька мила підлогу, Лідія ретельно перевіряла, чи вимито під батареєю і за дверима.
Вона ніколи не хвалила Віку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменІ Віка зрозуміла, що іноді найкраща допомога — це просто перестати чекати від інших того, що вони не можуть дати.
