Батько пішов, дізнавшись про матчин роман із колегою. У хаті розгорівся жахливий скандал.
— А чого ти хотів? Я завжди сама на самі! Ти на роботі вдень і вночі. А я жінка, мені уваги треба!
— А що скажеш, якщо я твого уважницького Тарасика посаджу? Підкину йому чогось, і закрию, га? — з холодною люттю спитав батько у матері.
Він служив опером у міліції.
— Не посмієш! Не смій! Ти сам усе зруйнував.
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже зібрав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що вели із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Що за дурниця? У нас завжди була дружня, добра родина. Мати з батьком ніколи не сварились, жартували одні й ті самі жарти й сміялись разом. Так, батько багато працював, часто повертався звідти страшно втомленим, з одним бажанням — виспатися. Але ті моменти, коли нам вдавалося побути разом, казали, що у нас усе гаразд! Як же мати додумалась усе так зруйнувати? І невже батько не пробачить?
— Григорію, не йди, — із жалем промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Іване, не слухай же ти тут!
Але я не зрушив з місця. Став у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалося, що я зможу запобігти тому, щоб вони знищили те, що я вважав щасливою родиною.
— Ваню, пропусти, — суворо сказав батько.
Такий тон я чув лише тоді, коли він дзвонив по роботі. Не вдома. Не до нас.
— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
Все з тією ж інтонацією.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, як меблі, і вийшов із квартири. Мені здалося, що він так поспішав, щоб нічого не наробити. Не просто щоб не вдарити матір у запалі — адже в нього був службовий пістолет. Очі батька палали таким гнівом, що він тоді правильно пішов. Тепер я це розумію. А тоді він став для мене людиною, що відсунула мене, як стілець. А мати — тією, що створила цей жах у нашому житті.
Тарас, звісно ж, виявився козлом і кинув матір слідом за батьком. Вона опинилася у страшній ситуації. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує її у всьому. Їй було важко, а тут ще й я…
Я рано почав гуляти до пізньої ночі, зв’язався з поганою компанією. Спочатку були дрібні крадіжки, потім ми зарізалися. Нас схопили на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, вони встигли схопити двох, мене та Дениса. Батько, який на той час був уже начальником у своєму відділі, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Шульга — а по батькові не Іванович, а Григорович. Хтось знав батька, ось і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені батько.
— Іди до біса, — процедив я крізь зуби.
Він витягнув мене із камери.
— А Дениса? — закричав я, відчайдушно опираючись.
Батько затягнув мене у допросну і кілька разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми, я ненавидів його все більше.
— Скільки тобі вже?
— Чого? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — закричав він мені в обличчя. — Я Ганну взяв уже вагітною. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона, як була… — тут він грубо вилаявся — так і залишилась.
— А хто мій батько? — тупо спитав я.
Він дав мені хусточку й пляшку з водою, я витерся. Григорій сів навпроти і сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене своїх справ нема?
— Ну то йди та займайся своїми справами, — буркнув я.
— Ваню… по документах ти мій. І аліменти я твоїй матері сплачую. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Нехай тебе саджають — що мені до того?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?
Він похитав головою.
— А Денис як же?
— Слухай, у Дениса свій батько є. У них заможня родина. Вони розберуться. Ти краще подумай про своє життя. Не розумію, вам у в’язниці що, медом намазано? Думаєш, там легко? Та ні, це пекло! А малоліток — пекло в кубі.
У в’язницю я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я й поділився з батьком.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або ти починаєш жити нормально — вчитися й думати про майбутнє. Або йдеш по кривій дорозі, де, як правило, погано кінчають. Не хочеш у тюрму — міняй поведінку. Вільний.
Я пішов до виходу. Коло дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди винні обоє. А те, що я про неї накричав — то на емоціях. Забудь.
— Григорію… тату,…А потім я повернувся до крісла, дивлячись на батька, і зрозумів, що нарешті знайшов те, чого шукав усі ці роки.





