— Та кому ти взагалі потрібна, стара карго? Ти всім тільки набридаєш. Ходиш тут, смердиш. Якби моя воля, я б тебе… А доводиться терпіти. Ненавиджу!
Соломія ледь не поперхнулась кавою. За хвилину до цього вона спокійно розмовляла з бабусею, Галиною Михайлівною, по відео. Та відійшла на хвилинку.
— Зачекай, серденько, я зараз повернусь, — промовила вона, важко піднявшись із крісла, і вийшла в коридор.
Телефон лишився на столі. Камера працювала, мікрофон теж. Соломія в цей час перевела погляд на екран ноутбука. А потім… сталося це. Голос, що долинув із коридору.
Спершу дівчина подумала, що їй причулося. Так би вона й гадала, якби не глянула на телефон. Судячи зі звуку дверей, у кімнату хтось увійшов. На екрані з’явилися спочатку чужі руки, потім — бік, а згодом і обличчя.
Аліна. Дружина брата. Так, голос теж був її.
Жінка підійшла до ліжка бабусі, підняла подушку, потім — матрац, пошарила під ним рукою.
— Сидить тут, каву розводить… Хоча б швидше вже здохла, честне слово. Чого тягнути. Від тебе ж ніякої користі, тільки кисне повітря займаєш… — бурчала невістка.
Соломія не зворухнулася. На пару секунд вона забула, як дихати.
Незабаром Аліна пішла, не помітивши камери. А через кілька хвилин повернулася і бабуся. Вона посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.
— Ось і я. До речі, я ж тебе не запитала. Як у тебе з роботою? Все добре? — запитала бабуся, ніби нічого не сталося.
Соломія різко кивнула. Вона досі намагалася переварити почуте, хоча всередині волало просто взяти й викинути цю нахабну дівчиську за двері. Зараз же.
Галина Михайлівна завжди здавалася Соломії залізною леді. Вона ніколи не підвищувала голосу. Просто в ній була та педагогічна строгість, яку вона виплекала за роки роботи в школі – серед дітей, батьків та підручників.
Сорок років викладала літературу. Діти її обожнювали: вона вміла зробити цікавим навіть найнудніший твір.
Коли помер дідусь, вона не зламалася, але її королівська постава змінилася легкою сутулістю. Вона рідше виходила на вулицю і частіше хворіла. Посмішка вже не була такою широкою. І все ж Галина не втратила звичної бадьорості. Вважала, що всі віки прекрасні, і навіть зараз насолоджувалася життям.
Соломія завжди любила бабусю за те, що біля неї було безпечно. З нею жодні проблеми не страшні: з усім впорається. Колись Галина віддала онукові дачу, щоб той міг оплатити навчання, а онуці — останні накопичення, які та пустила на іпотеку.
Коли брат Соломії, Тарас, після весілля поскаржився на дороге орендне житло, бабуся сама запропонувала кімнату. Мовляв, трешка, місця вистачить, а заодно й підмога. А раптом тиск підскочить чи цукор злетить?
— Одній мені нудно. А молодим підтримка завжди до речі, — казала вона із запалом.
Тарас мав допомагати, а Соломія тим часом закуповувала бабусі продукти, ліки та оплачувала комуналку. Зарплата дозволяла, а сумління не дозволяло залишатися осторонь. Іногда Соломія давала готівку, іноді переказувала на карту, а іноді, знаючи бабусю та її звичку відкладати «на чорний день», сама привозила їжу. Онука купувала рибу, м’ясо, молочку, фрукти. Одним словом, все, щоб бабуся харчувалася гідно.
— Це твоє здоров’я. Особливо при твоєму діабеті, — нагадувала Соломія.
Бабуся дякувала, але уникала погляду. Їй ніби було ніяково «турбувати» когось.
Аліна, дружина Тараса, з самого початку здавалася Соломії слизькою. М’які слова, приторна ввічливість, а в очах — холод. Оцінюючий погляд, у якому не було ні тепла, ни поваги. Але Соломія не лізла. Це чужі стосунки. Вона лише запитувала в бабусі, чи все гаразд.
— Усе добре у нас, дитинко, — запевняла Галина. — Аліна готує, у домі чисто. Молода ще, звісно, ну нічого. Досвід — справа набуття.
Тепер Соломія розуміла: це була брехня. На людях Аліна була скромною ягняткою. Але коли не було свідків…
— Бабусю, я все почула… Що це було?
Бабуся завмерла на секунду, ніби погано розчула, а потім відвела очі.
— Та це нічого, Соломійко, — зітхнула Галина. — Аліна просто втомилася. У них зараз важкий період, Тарас увесь час на заробітках. От вона й скипає.
Соломія, примружившись, уважно розглядала бабусю, ніби бачила її вперше. Вона помічала кожну нову зморшку, усвідомлюючи, що в очах Галини вже немає колишньої бадьорості. Упертість залишилася, втома теж на місці. А ще з’явилося щось нове. Страх.
— Вона скипає? Бабусю, ти взагалі чула, що вона тобі сказала? Це не скипання. Це…
— Соломійко… — перебила її Галина Михайлівна. — Мені неважко потерпВони з бабусею пили каву, дивились комедію й сміялися так голосно, що сусіди стукали у стіну, але вперше за останній рік Галина Михайлівна почувалася справді щасливою.
