— Маєте місяць, щоби звільнити мою квартиру! — оголосила свекруха.
Ми з Дмитром прожили разом два роки. Кохали одне одного, мріяли про спільне майбутнє, і нарешті вирішили одружитися. З його матір’ю — Надією Петрівною — у мене завжди були гарні, навіть теплі стосунки. Я поважала її, прислухалася до порад, намагалася не суперечити. Здавалося, вона раділа нашому союзу — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для сварки. Мені пощастило, думала я.
Весілля організувала саме вона. Мої батьки ледь зібрали на скромний подарунок, у них не все гаразд із грішми. Надія Петрівна взяла все на себе — від залу до автомобіля. Я дякувала їй усім серцем і відчувала, що ми стали майже родиною.
Але все змінилося в перші ж дні після весілля.
— Ну що ж, діточки, — сказала вона за сімейною вечерею, — свою справу я виконала. Сина виховала, освіту дала, у люди вивела, тепер і одружила. Ви лиш не ображайтеся, але хочу, щоби за місяць ви звільнили мою квартиру. Ви — родина, а отже, маєте жити самостійно. Це важливо. Так, може, вам і нелегко буде, але таке життя. Вчіться економити, шукати виходи, приймати дорослі рішення. А я нарешті поживу для себе.
Я не одразу зрозуміла, що відбувається. У грудях стало спекотно, серце закалатало. А потім похололо. Як так? Ще вчора ми були її «коханими», а тепер вона спокійно виганяє нас із дому? І, схоже, онуків вона не збирається няньчити…
— Якщо сподівалися, що я буду вирощувати ваших дітей, то дарма, — додала вона спокійно. — Я мати, а не бабуся-нянька. Все життя присвятила Дмитрові. Хочу хоча б останні роки прожити для себе. Мій дім завжди буде відкритий для вас — на чаювання, на свята. Але на постійну допомогу не розраховуйте. Прийде час — самі все зрозумієте.
Я сиділа, ледве стримуючи сльози. Ми з Дмитром навіть не встигли облаштуватися, ще жили в її квартирі. А тепер — валізи й вулиця? Оренда? Скитання? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я лютилася. Вважала її вчинок зрадою. Зручно влаштувалася у своїй трикімнатній, сама! А ми тепер шукатимемо, де оселитися. До того ж, у Дмитра є частка в цій квартирі — він тут виріс, і тепер просто має йти? А онуки? Хіба бабусі не мріють пестити малят, передавати досвід, любов? А вона просто відмахнулася.
Дмитро, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове помешкання та роботу із вищою зарплатою. Казав, що мати права. Ми доросла родина і маємо будувати своє життя самостійно.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона поводиться так холодно? Хіба не могла почекати хоча б пару місяців? Чи допомогти з пошуком житла? Мої батьки не в змозі нас підтримати, але я сподівалася, що хоч свекруха буде поруч. Але, як виявилося, ні.
Зараз ми збираємо речі. І кожного вечора я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася вдавати?
Що скажете ви?…
