— Богдане, ти точно все узяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись перед закритими дверима у ванну.
— Оленко, годі! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос дрібнув. Чи здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натулив — ні, — пробурчала я, відступаючи убік.
— Олю, зроби, будь ласка, кави! Міцної. Без молока, — додав він уже спокійнішим тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, міркуючи дістала турку, налила води, засипала мелену каву, шматочок солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Богдан обожнює каву, зварену мною. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не охолола.
Останнім часом він частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — промовив Богдан, заходячи на кухню й одкидаючи мокре чоло. Вмостився за стіл, простягнувшись за чашкою.
— Олю, сьогодні до мене доставка — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — сказав, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Все, як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчасно, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитися не можу. Сам розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Ну так… Не думала, що на такій посаді доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини часу, попрацюю з телефону.
Він підвівся, пішов у кімнату. Чашку за собою не прибрав. Та й біс із ним. Що з нього взяти — весь на нервах.
Я простягнулася за його чашкою, і раптом телефон завибрирував — повідомлення. Відкрила.
«Олю, Богдан бреше. Ніякого відрядження немає. Він із Марічкою Лисенко летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».
Соломія. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… із Марічкою? Та не може бути! Жарт? Але Соломія не з тих, хто жартує таке. І вже точно не стала б дурити.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Я ледь дихала. Ледве підвелася, налила води — і знову осіла.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все дощенту. А в голові одне: «За що?»
Стиснула злість у кулак. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я йому влаштую сюрприз. Не скандалом — вчинком.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але й тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Марічку я знала. Богдан сам розповідав, і Соломія якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатенького, то до перспективного. А тепер знову повернулася. Богдан знову повівся. І знову бреше.
Ну міг би хоча б чесно сказати: «Олю, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все вийде — піду у відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або ще кудись, куди його нога не ступала.
— Олю, я пішов, вирішив виїхати раніше, — зазирнув на кухню виряджений, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку в руці.
— Що це за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Я краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Богдан навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Розплакалася. Гірко. З образи, з приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Соломії:
«Олю, як ти?»
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Солю, звідки інфа?
— Подруга Марічки сказала. Та знову причепилася до Богдана. Він повівся. Олю, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай іде.
— Він ідіот. Вона його втретє розіб’є.
— Його вибір. Солю, не кажи йому, що я в курсі.
— Та я й не хочу з ним розмовляти. Надокучив!
— Дякую. Нам із тобою спілкування треба зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звісно, Олю. Тримайся.
Відкриваю знову банк. Ще мВдячна долі, що вчасно показала мені його справжнє обличчя.
