— Олесю, ти точно все взяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись біля закритих дверей у ванну.
— Наталко, не треба! Все зібрав — цілу валізу, ти ж бачила, — відповів він крізь шум душу. Але голос… голос здригнувся. Чи мені здалося?
— Валізу я бачила. А що туди нав’язав — ні, — пробурчала я, відступаючи вбік.
— Наталко, зроби кави, будь ласка! Міцної. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила води, засипала мелену каву, щіпку солі — як він любить. У нас є кавоварка, але Дмитро обожнює каву, зварену мною. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не охолола.
Останнім часом він все частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — мовчки підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний аромат божественного напою! — сказав Дмитро, заходячи на кухню й відкидаючи мокре волосся з чола. Сів до столу, простягнувся за чашкою.
— Наталко, сьогодні мені доставлять чохли на авто. Приймеш, будь ласка? Оплата при отриманні, — промовив, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Усе як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчасне, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитись не можна. Самі розумієте — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Ну так… Не думала, що на такій посаді доведеться їздити по областях.
— Капризи керівництва. Так, у мене після півгодини в запасі, попрацюю з телефону.
Він підвівся, пішов у іншу кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог із ним. Що з нього взяти — на нервах.
Я простягнулася за його чашкою, і тут телефон звібрирував — повідомлення. Відкрила.
«Наталко, Дмитро бреше. Це не відрядження. Він із Марічкою Лисиченко літає в Італію. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».
Іринка. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… із Марічкою? Не може бути. Жарт? Але Іринка не з тих, хто жартує такими речами. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Ледь дихала. З трудом підвелась, налила собі води — і знову осіла на стілець.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все дощенту. А в голові одне: «За що?»
Стиснула кулаки від злості. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я влашту йому сюрприз. Не скандалом — діями.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — сімсот тисяч гривень. Дивно, але і тут він встиг — ста тисяч уже не вистачало. На мої гроші, до речі. Мої гроші за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Марічку я знала. Дмитро сам розповідав, і Іринка колись обмовилася. Шкільне кохання, вітрогонка. Двічі кидала його — то до батькового друга бігла, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулась. Дмитро знову повірив. І знову бреше.
Ні, ну міг би сказати чесно: «Наталко, кохаю іншу. Пробач». Було б боляче, так. Але не так гидобовживо. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або ще кудись, де не ступала його нога.
— Наталко, я пішов, вирішив виїхати раніше, — зазирнув у кухню нарядний, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стиснувши чашку в руці.
— Що це за тон?
— Здалося.
— Я сумуватиму…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Я краще посуд помию.
— Ну гаразд, пішов.
— Іди.
Двері зачинилися. Дмитро навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Ридала. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадив.
Знову повідомлення від Іринки:
«Наталко, як ти?»
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Іринко, звідки інфа?
— Подруга Марічки сказала. Вона знову причепилася до Дмитра. Він потрапив. Наталко, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Хай котиться.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Іринко, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним спілкуватися. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою треба лишатися на зв’язку. НавітьЯкщо він так легко обміняв наше щастя на минуле, то його втрата — не моя біда.
