**19 жовтня**
— Дмитро, ти точно все взяв? Перевірити не треба? — крикнула я, зупинившись біля закритих дверей у ванну.
— Тетяно, годі! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум води. Але голос… голос дрітнув. Чи мені здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурмотіла я, відступаючи.
— Тетяно, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він вже спокійніше, вимикаючи душ.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила воду, засипала каву, щіпку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Дмитро обожнює каву, зварену моїми руками. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не охолола.
Останнім часом він частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — мовчки підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний аромат божественного напою! — промовив Дмитро, заходячи на кухню й відкидаючи мокре чоло. Сів за стіл, простягнув руку до чашки.
— Тетяно, сьогодні привезуть нові чохли на авто. Приймеш, будь ласка? Оплата при отриманні.
— Звичайно. Усе як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження не вчасно, — зітхнув він. — Але відмовитись не можу. Розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — це серйозно.
— Так… Не думала, що за такою посадою доведеться їздити по областях.
— Примхи начальства. Гаразд, в мене ще півгодини — попрацюю з телефону.
Він підвівся, пішов у кімнату. Чашку за собою не прибрав. І що з нього взяти — весь на нервах.
Я простягнулася за його чашкою, і раптом телефон здригнувся — повідомлення. Відкрила.
«Тетяно, Дмитро бреше. Це не відрядження. Він із Марією Соколовою летить у Італію. Зупини його, поки не пізно. Він собі таким життя зруйнує».
Оксана. Його молодша сестра.
У голові щось клацнуло. Він… із Марією? Не може бути. Жарт? Але Оксана не з тих, хто жартує так. І вже точно не бреше.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила води — і знову опустилася на стілець.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все на дрібні шматки. А в голові лиш одне: «Навіщо?»
Стиснула кулаки від люті. Хотіла кинутися до нього, влаштувати сцену, зірвати маску. Але… ні. Не заслужив.
Нехай іде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — діями.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон сто. На жаль, і тут він встиг — двохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя праця по ночах. А він… на мої заощадження везе свою першу любов у відпустку.
Про Марію я знала. Дмитро сам розповідав, і Оксана якось згадувала. Шкільний роман, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатія втече, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Дмитро знову повівся. І знову бреше.
Міг би сказати чесно: «Тетяно, кохаю іншу. Пробач». Було б боляче, так. Але не так мерзенно. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Речі його — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все вдасться — візьму відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або туди, де його нога ще не ступала.
— Тетяно, я пішов, виїду раніше, — заглянув на кухню виряджений, у краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку.
— Що це за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Дмитро навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Ридала. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Оксани:
«Тетяно, як ти?»
Витерла сльози, набрала її номер.
— Оксано, звідки інфа?
— Подруга Марії сказала. Вона знову причепилася до Дмитра. Він повівся. Тетяно, пробач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай котиться.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Оксано, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою варто спілкуватись. Навіть якщо буде розлучення.
— Звичайно, Тетяно. Тримайся.
Знову відкрила банк. Ще мінус сто тисяч. Бігом! Ні. Заспокоїлася. Просто переведу все мамі. Своїй маміЯ перевела решту грошей, заблокувала його карти й глибоко зітхнула — тепер моє життя нарешті починається з чистого аркуша.
