«Тибач, Мар’яно, але тепер вона житиме у вас…»
Мар’яна і Дмитро зранку прибирали подвір’я. Листя з яблунь сипалося беззупинно, а під ногами скрипів золотий килим. Тиша була такою спокійною, що навіть думки не турбували. Але раптово задзвонив телефон. Дмитро глянув на екран, скривився:
— Мама… Зараз побачимо, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Ганни Михайлівни пролунав різко:
— Дмитре, збирайся! Їдь до мене негайно.
— Що сталося? — напружено спитав він.
— Їдемо забирати Оксану з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав їх із дому.
Мар’яна, що стояла з віниками, зблідла. Оксана — сестра Дмитра. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому вони жили, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й душу. Дмитро спершу вагався: продати квартиру в Києві, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Мар’яна вміла переконувати. І от — будинок вийшов саме таким, як вона уявляла.
Спершу все було чудово. Навідь свекруха, яка спочатку бурчала, на новосіллі вихваляла: «Мар’янко, ти розумниця! Будинок — казка!»
А потім почалося.
Щоп’ятниці, як за розкладом, приїжджала Ганна Михайлівна, а з нею — Оксана, її чоловік Тарас і їхні троє дітей. Вони не просто завітали — вони влаштовували навали. Готувати — на Мар’яні, прибирати — теж. Жодної допомоги, жодного «дякую». Коли вона зізналася Дмитру, він лише відмахнувся: «Та ну, вони ж родичі. Треба допомагати».
Одного разу вона навіть попросила Оксану помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Мар’яна стиснула зуби й мовчки взялася за мийку.
Коли Оксана з’явилася сама, без чоловіка, Мар’яна з полегшення зітхнула. Ще й одне. Але радість швидко змінилася тривогою — Оксана блукала будинком як тінь, ридала вночі, сварила дітей. Згодом свекруха пояснила: Тарас подав на розлучення. Мало того — вигнав їх, заявив, що квартира його, і ділити нічого.
— Та я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Ганна Михайлівна. — У мене особисте життя. Я заміж виходжу. Нехай поживуть у вас.
Мар’яна завмерла. У них? З дітьми? І надовго?
Дмитро опустив очі:
— Ну як ми її залишимо? Вона ж рідна. Треба допомогти.
Оксана переїхала. І якщо раніше Мар’яна хоч у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був як «дитячий садок плюс їдальня». Ні Оксана, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Дмитро… лише бурчав: «Годі нарікати. Потерпи трохи».
Через два місяці терпець у Мар’яни урвався. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодом у голосі:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашого прізвища. До речі, будинок залишиться Оксані. Дмитро будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Дмитро зрозумів все надто пізно. Він приїхав до Мар’яни сам. Сказав, що вигнав Оксану й дітей, що збагнув, де його родина. Хотів повернути дружину.
Мар’яна повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Мар’яна не шкодувала.
Інколи, щоб збудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.
