У столовій “Перлина” Марина вистояла довжелезну чергу з підносом у руках. Витягнувши шию, вона поспішно звернулася до молодого офіціанта за стійкою:
— Три борщі, три вареники з вишнями та три узвари, будь ласка.
Місця на підносі не вистачало. Кілька разів вона косилася на столик, де її чоловік Тарас і синко Дениско чекали, не рухаючись. Десятирічний хлопчик ще не розумів, що треба допомогти матері. А от Тарас сидів, утопивши ніс у телефон, навіть очей не підвів. Довелося робити два рейси.
— Ти що, гороховий узяв? — фыркнув чоловік, коли вона поставила перед ним тарілку. — Я ж не люблю гороховий. Могла б запитати.
— А ти міг би підійти й обрати сам, — втомлено відповіла Марина. — Я ж не вмію читати думки.
— От ще! Хіба разом у черзі не стояли? Просто треба було запитати.
Марина нахилилася над тарілкою й вирішила не відповідати. Набридло. Тарас завжди такий. Усьому невдоволений.
— Мам, а чому вареники з вишнями? Я ж не люблю вишні, — скривився Дениско.
— Наша мати думає лише про себе, — буркнув Тарас, не відриваючись від екрана, але швидко опустошуючи тарілку.
— Їж, що дають, — шикнула Марина, озираючись, чи не почув хто з відпочивальників.
У залі було “яблуку некуди впасти”. Люди поспішали поснідати й вирушити до моря. У Марини теж були такі плани, але вона не знала, чи підуть вони всією родиною, чи вона лише з сином. Тарас міг залишитися валятися у номері. Він учора нарікав, що далеко йти до пляжу. Як завжди, винувата була Марина. Це вона обрала цей санаторій. Хоча сто разів пропонувала Тарасу вибирати разом.
— Ти що, сама не можеш? Дай мені спочити після роботи, — відмахнувся він.
Ось вона й обрала. І, як завжди, все погано: далеко від міста, до пляжу десять хвилин пішки.
Поснідавши, Марина збирала порожні тарілки, коли до зали увійшла пара з сусіднього номера — витончена жінка років п’ятдесяти та її усміхнений, підтягнутий чоловік.
— Кохана, тобі який десерт сьогодні взяти? — почула Марина, коли несла піднос до мийки.
Вона вже не вперше позаздрила сусідці. Отакий чоловік у неї! Але ж колись і Тарас був таким — уважним, турботливим. Після весілля зустрічав її з роботи, разом готували вечерю. Коли все змінилося? Мабуть, після народження Дениска.
Вона вийшла з декрету, але продовжувала тягнути все сама: готувати, прибирати, доглядати за сином. “Це ж жіноча справа”, — думала вона. Та чоловік не цінував її зусиль, а ще й прискіпувався.
На пляжі Тарас одразу скинув шорти й побіг у воду, наказавши їй оплатити лежаки. Чому вона, так само змучена спекою, має робити це замість того, щоб швидше окунутися? Але Марина покірно пішла.
Вечір перед від’їздом. Тарас і Дениско вже спали, а вона метушилася, збираючи речі.
— Автобус о п’ятій ранку, — сказав Тарас перед сном. — Валізи сама збереш. І щоб, як минулого року, нічого не забула.
Тоді вона залишила його бритву, і він досі згадував.
На балконі Марина зустріла ту саму сусідку, яку так обожнював її чоловік.
— Ви такі молоді, гарні, — сказала сусідка. — Але ваш чоловік вас не цінує.
Марина розповіла про минулі роки.
— Колись він був іншим.
— А ви знаєте, ми з чоловіком теж розлучалися, — зізналася сусідка. — Два роки жили окремо. Потім зійшлися знову, але я вже змінилася.
— Як?
— Полюбила себе. Почала поважати себе. Якщо він не прийме вас нову — розлучайтеся.
Ранком Марина розбудила родину, взяла Дениска за руку й вийшла, залишивши Тарасу тягти валізи.
Дома вона перестала готувати й прасувати його сорочки.
— Чому ти не розбираєш мій чемодан?! — ревів Тарас.
— Ти ж не без рук.
Він зрозумів: вона більше не слухняна тінь.
Наступного року вони знову поїхали на море. Але тепер Тарас стояв у черзі, а Марина сиділа за столиком, посміхаючись.
