Того дня Оксана досягла межі втоми. Цілий ранок — прибирання, прання, іграшки, розкидані й знову розставлені, вимиті підлоги. І ось нарешті вона зазирнула у духовку: курча з картоплею вже рум’янилося, наповнюючи кухню ароматом, від якого крутилася голова.
— Ще хвилин десять, — пробурмотіла вона, поставив таймер і поспішила у ванну — за цей час встигне вичистити кахлі. Все йшло, як по маслу. Поки не гримнули вхідні двері.
— Мабуть, діти повернулись, — подумала Оксана, але на порозі стояв не син і не донька, а чоловік — Богдан, який зранку, за його словами, був «у гаражі».
— Ото пахне як! — задоволено потер руки він. — Обожнюю твою курчатину!
— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — гукнула Оксана і повернулася до раковини.
За хвилину по квартирі вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Оксана почула, як діти сварилися, і вийшла, не дочекавшись таймера.
— Що трапилося? — спитала, стоячи у гумових рукавичках.
— Я хочу ніжку! — скрикнула десятирічна Соломія.
— Я теж! — унісон заверещав восьмирічний Ярослав.
— Адже ж їх дві, — розвела руками Оксана.
— Ні! Залишилася лише одна! — Соломія тупнула ногою.
Жінка підійшла до столу. Справді — половина курчати зникла. Залишилися грудинки й один шматочок картоплі.
— А де тато?
— Пішов. Забрав пів курчати й пішов, — буркнув син.
Оксана схопила телефон, подзвонила — Богдан не відповів. Видерши ключі, вона вилетіла з квартири. Усе кипіло всередині: вже скільки разів! Він знову забрав собі найкраще. Та тепер — не собі, а своїй гоп-компанії. Це вже не була просто жадібність — це була зрада рідному домівці.
Біля будинку, за дитячим майданчиком, на лавці сидів Богдан з друзями. У руках — пиво, на колінах — те саме курча. Реготали, жували, облизували пальці.
— Не занадто?! — підлетіла до них Оксана, очі палали.
— Іди додому, потім поговоримо, — проговорив Богдан, кинувши погляд на «пацанів».
— Ні, поговоримо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала для своїх дітей! Тобі не соромно? Тобі мало, що ти завжди забираєш собі найкраще — тепер ще й гостей своїх годуєш тим, що не твоє?
— Іди, поки я стримуюся, — різко відповів він, схопивши її за лікоть.
— Ти що робиш?! — Оксана рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Богдане. Злодій, який краде їжу у власних дітей і годує негідників.
— Годі істерики, Оксано, — він злився, почуваючись приниженим перед друзями. — Це один раз.
— Один раз? А фрукти? А ікра від мами, яку ти з’їв за день? А шашлики, де ти залишив дітям обпалені шматки, а собі вибрав найсоковитіші?
Оксана повернулася й пішла.
Ввечері, коли він повернувся, вона стояла біля вікна.
— Ти б себе збоку побачила, — сміявся Богдан. — «Розлучення через курча». Я б тебе до ток-шоу відправив.
— Подаю на розлучення, — холодно відповіла Оксана. — Ти навіть зараз не зрозумів чому. Не через курча. Через твою свинарню, жадібність і те, що ти ні про кого, крім себе, не думаєш.
— Куди я піду? — фукнув він. — Ти навіть не смішна.
— До своєї мамочки. Тієї самої, що навчила тебе, що все найкраще — тобі. Нехай тепер з тобою й ділиться.
Богдан пішов, думаючи, що Оксана жартує. Але наступного дня вона справді подала заяву. Він оселився у матері.
А через два тижні задзвонив телефон.
— Ти мала рацію, — зітхнула колишня свекруха. — Він і в мене все з’їдає. Куплю собі цукерки, з’їм одну — решту він змете того ж вечора. Знаєш, я думала, ти перебільшуєш. Але він навіть з чайника останній окріп собі налив, не запитавши.
— Хочете, щоб я його назад взяла? — здивувалася Оксана.
— Та ні… просто… поскаржитися, мабуть, — хмикнула свекруха.
— Ну тоді — щасти. А я своє життя з цим пожирачем усього закінчила. І, знаєш… нарешті дихається вільно.
