Та вийшло так, що на старість я опинилася сама. Не через свою волю, не через злий рок — а тому що моя невістка, та, якій колись відчинила двері свого дому, вигнала мене, як непотрібну стару річ. Тепер я живу в похилому, неремонтованому будиночку в глухому селі. Без водогону, з пічкою, яку треба топить щоранку, з туалетом на дворі й відрами води з криниці. Усе, що в мене було, — тепер її.
Мене звуть Ганна Іванівна. Я родом із Чернігова. Моєму синові Дмитрові — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліпленим. Привів у наш дім якусь Оксану — дівчину з півдня, без житла, без професії, без сорому й совісті. Син був нею зачарований, а я — з перших хвилин насторожена. Але мовчала. Сподівалася, що мину́є.
Після весілля ми почали жити втрьох у моїй двокімнатній хаті. Я віддала їм велику кімнату, а сама переїхала у крихітну спальню, де й повернутися належно не можна. Минуло лише кілька місяців, і Оксана оголосила, що вагітна. Термін уже був пристойний. Але ось лихо — Дмитро познайомився з нею лише за місяць до можливого зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила раніше строку, — заявила вона.
— Раніше? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?
Я мовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: це не його дитина. Але що доведеш, коли син осліп?
Спочатку вона ще намагалася вдавати з себе господиню — мила підлогу, готувала. Потім кинула. Я одна тягнула дім. А потім почалося те, що взагалі зруйнувало все. Оксана вимагала, щоб я віддавала їм свою пенсію «у спільний бюджет». Без сорому, без натяків. У лоб.
— А твій внесок який, Оксано? — запитала я. — Жодного дня не працювала ні до весілля, ні після!
Дмитро став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Видно, Оксана добре його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Усе було у неї на слуху. Я не могла навіть ліки собі купити, не вислухавши нотацію.
У якийсь момент моє терпіння урвалося. Я купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Відмовилася скидатися на їжу, перестала платити за всіх, поділила комунальні. Я не була зобов’язана годувати ледачку та її дитину. Не була — і точка.
Тоді Оксана зрозуміла, що просто так мене не вижити. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на хату. А там — хитрість: після розлучення з батьком Дмитра я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді мені здавалося — нехай буде його, все одно він у мене один…
Оксана була у захваті. Погрожувала:
— Провалюй звідси! Тут твоїх прав нема! Пикнеш Дмитрові — розведуся й половину хати заберу. Тоді і ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла, що син — між молотом і ковадлом. Не хотіла його розривати. Я зібрала речі й поїхала до старого батьківського будинку в село. Ми колись купили його з колишнім, але так і не встигли добудувати. І тепер я живу в цьому закинутому кутку світу, де зимою холодно, а влітку — самотній дим з труби нагадує про моє існування.
Дмитрові я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Оксана лише зраділа — менше одного рота. Тепер я рідко бачу сина. Він приїжджав перший рік пару разів, тепер — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона йому не дасть. Не дозволить.
Шкодую лише про одне — що колись не оформила хату на себе. Про те, що повірила у синівську любов, у порядність невістки. А тепер я — у самотності, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути в затишку, стала виживанням.
Отак одна жінка — чужа, але прижилася в домі — позбавила мене всього. Хати. Сина. Поваги. І тепер я щоночі молюся, щоб син опам’ятався. Щоб зрозумів, кого обрав. Але боюся — буде пізно…
