— Пані, ваш телефон упав! Заждіться! — гукав незнайомець, перекрикуючи шум зливи.
Оксана йшла порожніми вулицями Львова, не помічаючи холодних струменів, що змивали сльози з її обличчя. Обернувшись, вона подивилася на чоловіка втомленим поглядом і нахмурилася.
— Це ваш? — запитав він, простягаючи мокрий телефон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Оксана, голос тремтів від холоду та болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі лунала щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Оксана, немов підкорившись внутрішньому поштовху, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли до маленької кав’ярні на розі, щоб зігрітися чашкою гарячого чаю.
— Я Богдан, — представився він, посміхнувшись. — А ви?
— Оксана… — тихо відповіла вона, не піднімаючи очей.
— Що ж вас змусило блукати самій у таку непогоду? Навіть собаку в такий дощ забирають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомну собаку, — вирвалося в Оксани, і голос її задрожав від сліз.
Спогади нахлинули, наче буря. Серце стиснулося від болю, який вона так старалася придушити. Оксана ніколи не думала, що її життя, вибудоване з такими зусиллями, розсиплеться в мить. Вона з Дмитром пройшли через усе: купили будиночок під Львовом, відкрили невелику кав’ярню, мріяли про дітей. Оксана розривалася між роботою, забуваючи про себе. А сьогодні Дмитро підняв на неї руку. Вона схопила пальто і вибігла з дому під холодний дощ.
Із собою — лише паспорт, банківська картка та телефон, який тепер ледве працював.
— Ваш телефон зовсім мокрий, — помітив Богдан, намагаючись відволікти її.
Оксана раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні родини. Вона залишилася сама, ніби в безодні. Сльози полилися з очей, і вперше за довгі роки вона дозволила собі плакати.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко промовив Богдан.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахнула Оксана, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Оксана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому прохожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Чернігова. Батьки залишилися там, зв’язок із ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів нема — не було часу їх заводити. Кожна хвилина йшла на проекти, на кав’ярню, на мрії про майбутнє. Я думала, це правильно. А сьогодні… Дмитро прийшов додому злий. Я запросила його на вечерю, а він почав кричати, що не купила його улюбленого вина. Я навмисно не купувала — він і так занадто багато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Це мені знайомо, — тихо сказав Богдан. — Моя кузина жила з таким самим чоловіком. Я розумію, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Нащо вам мої біди? — втомлено відповіла Оксана. — Це не вперше. Поживу кілька днів у знайомої, потім повернуся. Він сам зателефонує, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — зауважив Богдан.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко усміхнулася вона. — Бо що мені робити? Іншого виходу нема.
— А можливо, це знак? — раптом промовив він. — Знак, що пора змінити все. Почати нове життя.
Оксана задумалася. Думка про нове життя не раз приходила їй у голову, але страх завжди зупиняв. Занадто багато було вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум зливи, слова Богдана звучали як порятунок.
— Давайте я відвезу вас у одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки потрібно. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як жити далі. Погоджуєтесь?
— Дякую… — тихо відповіла Оксана, уперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, ніби з плечей впав тягар. Уперше за довгі роки хтось взяв на себе її турботи. Вона заслужила передохнути, хоч на кілька днів, після усіх цих років нескінченної гонитви.
