**Щиро по-людськи**
Олена тепер переконана, що жінки, які розлучилися з чоловіками ще в молодості й жили самотужки, набагато щасливіші. Так вона вважає, дивлячись зі свого досвіду.
Може, хтось не погодиться зі мною, каже вона подрузі Яні, але я тепер так думаю.
Може й так, але в кожної жінки своя доля, несміливо відповіла Яна. Бо трапляється, що в першому шлюбі не щастя, а в другому чи навіть у третьому знаходять його.
Не сперечатимусь, але залишаюся при своїй думці, промовила Олена. У моєму випадку це стрес. А попереду старість, а він витоптав усі мої почуття. Тепер я вже нікому не довіряю.
Олена з чоловіком Ігорем, свекрухою, що мешкала з ними на одному поверсі, та чотирнадцятирічним сином Данилом зустрічали Новий рік удома. Усе було гарно: Олена звечора накрила стіл, свекруха допомагала, тож зустріли свято в родинному колі. Першого січня прокинулися пізно довго не спали, та ще й за вікном лунали петарди, салюти. Хоча свекруха пішла до себе раніше.
Цей рік почався для Олени тяжко й несподівано. Після обіду першого січня чоловік зник. Сів у свою машину й поїхав, нічого не сказавши. Просто зник.
Коли настала ніч, вона не могла заснути. Нервуючи, почала думати про найгірше.
Раптом Ігор потрапив у аварію? Голова розривалася від думок.
Олена чекала, що ось-ось їй подзвонять і розкажуть хоть щось про чоловіка. Але була тиша. Його телефон не відповідав. Вранці, з болем у голові й підскоченим тиском, вона ледь підвелася. Заварила чай. Через деякий час, коли син ще спав, на телефон прийшло повідомлення від чоловіка: «Не шукай мене. Я пішов від тебе».
У неї затремтіли руки, серце забилося швидше. Не знала, що робити.
МожВона глибоко зітхнула, стиснула телефон і вирішила: більше не буде марнувати сльози на людину, яка їх не варта.
