Танець для двох: історія, що розпочалася з гіпертонічного кризу
Оксана Миколаївна прибула до невеличкого санаторію у Карпатах з надією нарешті справді відпочити. Без роботи, без дзвінків, без клопіт. Та відпочинок почався з несподіваного повороту: у коридорі на неї налетіла молода жінка у білому халаті, налякана й розгублена.
— Будь ласка, допоможіть! Чоловікові у сусідньому номері погано! Покличте лікаря!
— Я лікар, — швидко відреагувала Оксана. — Ведіть.
У кімнаті на ліжку лежав блідий чоловік. Оксана миттєво взяла ситуацію під контроль: поміряла тиск, визначила гіпертонічний напад, дала ліки.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли у номер увірвалися черговий лікар і медсестра. — Тиск піднявся, але нічого критичного. Я вже дала необхідне.
— Ви, вибачте, тут працюєте? — здивовано запитав чоловік, отямлюючись.
— Ні, відпочиваю. Принаймні, сподівалася на це, — усміхнулася Оксана.
Так вона познайомилася з Богданом Васильовичем — сусідом по поверху, елегантним, з сивими скронями, розумним поглядом і сумною посмішкою.
Невдалий роман і вечір у альтанці
Пізніше Оксана побачила, як за вечерею поруч із Богданом сидить ефектна блондинка у облягаючій сукні з виразом нудьги на обличчі. За сусіднім столиком одна з бабусь прошепотіла:
— Оця дівка, мабуть, на його гроші розраховувала, та тільки в тепер його здоров’я не те. Та ще й, кажуть, із завгоспом санаторію закрутила. От у дідуся й тиск підскочив.
Оксана слухала кінцем вуха. Вона, як ніхто, знала ціну таким історіям. Її власний чоловік колись пішов до молодшої. Залишив після двадцяти років шлюбу заради «другого дихання», залишив і більше ніколи не озирнувся.
Її зрада не ожесточила, але навчила обережності. Робота, діти, тиха сила волі й холодний розум — ось що допомогло їй вижити. І ось тепер, через роки, діти подарували їй путівку, аби вона хоч трохи пожила для себе.
Оксана облюбувала альтанку у дальньому кутку парку. Там було прохолодно, тихо, а листя над головою шепотіло свої історії. Вона сиділа з книгою, коли туди зазирнув Богдан.
— Можна присісти? У вас тут райський куточок.
— Звісно. Тільки, боюся, ваша супутниця вас уже шукає.
— І нехай шукає, — махнув він рукою. — Нехай знову енергію витратить не на мене.
Танці, що змінили все
Розмова затягнулася. Богдан виявився тонкою, цікавою людиною, з добрим почуттям гумору й глибиною в очах. Вони говорили аж до обіду, а ввечері домовилися пройтися узбережжям.
— А як ви ставитеся до танців, Оксано Миколаївно? — раптом запитав він.
— Колись я їх дуже любила…
— Тоді ходімо! У компанії моїх ровесниць із їдальні ми з вами можемо здаватися зовсім молодими.
Вона сміялася. Сміялася й танцювала. І дивувалася, як легко стало на душі.
Після цього вони зустрічалися щоЩодня, немов у дивному сні, де час не має влади, а серце пам’ятає кожен дотик.
