Ой, досі не можу зрозуміти, як я це допустила. Як могла не розгледіти за солидною зовнішністю та тридцятьма вісьмома роками звичайного маминого синка? Ззовні — дорослий чоловік, рішучий, навіть харизматичний. Розлучений, жив окремо від мами, свою квартиру здавав. Я думала — дорослий. А виявилось, що дорослість була лише зовні.
У мене теж був невдалий досвід: перший шлюб розвалився через інфантильність чоловіка. Той днями сидів за комп’ютером і навіть не шукав роботу. Після нього я вирішила: тепер тільки чоловік старший. Але ж, на жаль, вік — не гарантія зрілості.
З новим чоловіком я познайомилася через… його маму. Працювала тоді тимчасово в магазині, вона була нашою постійною покупчинею — добра, мила, привітна. Говорила: «Ох, якби мені таку невістку, як ти!» Потім почав заходити її син, доглядав, як за підручником. А я повірила — у турботу, у стабільність, у надійність. Вийшла заміж, переїхали до його старої квартири.
Перший шок — сам будинок. Усе всередині було в стилі пізнього СРСР: килими на стінах, хрусталь у серванті, тумби з шістдесятих. Я несміливо запропонувала: «Може, оновимо? Хоча б ремонт зробимо свіжіший?» А він мені у відповідь: «Ти що, це ж все мама вибирала. Шкода викидати!» Навіть килим зі стіни знімали з бійкою. Він сварився, ніби я серце його матері вирвала.
Потім — більше. Посуд із шафи брати не можна. Тому що «такої якості зараз не роблять». Фрази — слово в слово, як у його мами. І, звичайно, вона почала приходити все частіше. І, звичайно, не без його запрошення.
З порогу починалися поради: чому не віник, а пилосос? Навіщо килим зняли? І взагалі — «все в будинку має бути, як у мене, так синові буде краще». Потім — кулінарія. «Ти борщ не так вариш! Мій син її тільки з піджаркою та сальцем». Я одного разу не витримала: «А ви потім з ним і до лікарні бігатимете? Це не їжа, а шлях до гастриту!»
Спробувала меблі поміняти — свекруха нагадала: «Ти ж сюди прийшла з порожніми руками!» А що, треба було тащити батьківську стінку? Я, до речі, теж працюю. Поки що продавчинею, але стараюся і планую вийти на гарну посаду. До того ж у мене є чоловік, який непогано заробляє. Чому я не можу приймати рішення в цьому будинку?
А він… Він чим далі, тим більше схожий на свою матір. Нещодавно взагалі видав: «Може, почнеш дивитися серіали, щоб з мамою було про що побалакати?» З’їхати з глузду. Я телевізор не вмикаю, мені й так з нею вистачає часу — вона тут щодня, як за розкладом. Розповідає, що я не так прасую, не так натираю підлогу, не так закриваю шафки.
І я не можу сказати, що вона зла чи погана. Ні. Вона просто… занадто. Занадто нав’язлива, занадто контролююча. І найжахливіше — чоловік не бачить у цьому нічого поганого. Він вважає це нормою. А я не хочу так жити. Я не хочу перетворюватися на копію його матері. Я хочу жити своїм життям, влаштовувати будинок за своїми правилами.
Так, квартира не моя. Так, я не вкладалася матеріально. Але душу я сюди вклала. І не збираюся перетворювати своє життя на філіал радянського музею під керівництвом свекрухи.
Я хочу дитину. Але я не хочу, щоб моя дитина бачила таку модель сім’ї. Не хочу, щоб вона виростала під материнським диктатом, як мій чоловік. Він уже не хлопчик. Час би й самому зрозуміти: одружився — відокремлюйся. А якщо ні — можливо, мені пора відокремлюватися самій. Поки не пізно.
