Морози того року на Поділлі були нещадні: вісімнадцять градусів нижче нуля, а вночі ще холодніше, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.
— Василю, закутайся краще! Одягни светр, той, що я вив’язала, вовняний, — напучувала чоловіка Оксана, проводжаючи його на роботу.
Хоч як холодало, справи на фермі не чекали. Корови, голодні та нетерплячі, вимагали догляду. Василь, уже не молодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Оксана лишалася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила з міста:
— Мамо, поки морози не вщухнуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й малого.
Відклала телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима спливла та зима, майже п’ятдесят років тому, коли вона, юна Оленка, з подругою Марійкою вирушила до глухого села до Марійчиної бабусі. Тоді морози теж гризли, доходило до двадцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Оленко, поїдем зі мною до бабусі! — умовляла Марійка. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще до села добиратися, але нічого, впораємось!
Обидві були шістнадцятирічними. Оленка, умовивши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, дух бойовий — мороз їм був ні по чому. Автобус довез до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Оленка з Марійкою, як і всі, вийшли.
— Оленко, до села ще кілометрів вісім, — зітхнула Марійка. — Куди в таку погоду? Підемо до тіті Ганни, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітя Ганна нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм з медом, поклала у маленькій кімнатці. А вранці сусід, дядько Тарас, погодився підкинути їх до села на санях. Тітя Ганна ще звечора домовилася:
— Тарасе, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відгукнувся він. — Домчу з вітром!
Оленка з Марійкою залізли у сани.
— Ну, дівчата, вкривайтесь кожухом, а то замерзнете! — Тарас турботливо підсунув важку шубу і рушив коня.
Сани заковзли сніжною дорогою. За селом тягнувся сосновий бір, а далі — безкраїй степ, укритий білою ковдрою. Дорога була нерівною, місцями замело, але кінь йшов упевнено.
— Дядьку Тарасе, а вам скільки років? — запитала Марійка, щоб розігнати тишу.
— Близько сімдесяти п’яти, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, все цвіте, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
У селі дядька Тараса любили. Добрий, відкритий, він умів розповісти історію так, що забувалися і мороз, і довга дорога. Поки їхали, базікали про дрібниці, але раптом Тарас, прижмурившись, сказав:
— Цією дорогою, дівчата, я свою Галину привіз. Давно, років п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як вкрали? — здивувалася Марійка. — Розкажіть, дядьку Тарасе!
— Бабу Галину, що нас провожала? — підхопила Оленка.
— Її, мою Галинку, — кивнув він, і очі його загорілися. — Тоді вона була дівчинкою, юною, як ви.
Оленка з Марійкою замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно була справа, — почав Тарас. — Поїхав я в те село, куди вас везе. Відправив мене батько по справах до брата його, дядька Макара. Мені двадцять п’ять, не одружений, усе наречену шукав, таку, щоб серце запалало. У нашому селі така не знайшлася.
Приїхав Тарас до дядька Макара. У того син, Петро, рівесник Тараса.
— Здоров, Тарасе! — зустрів його Петро. — Батько на стайні, скоро повернеться. А ввечері до клубу підемо, у нас дівчата — любо!
У клубі гриміла музика. Дівчата кружляли у танці, підбігали до Тараса, тягли його у коло. Але він, передихнувши, помітив її — ту, що тільки увійшла. Невисока, з довгою русою косою, у білих валянках та охайній кожусіні, вона знімала хустку, і її щоки горіли від морозу.
— Петре, хто це? — запитав Тарас, не відводячи очей.
— Галя, донька дядька Опанаса, сусіда. Добра, але батько у неї — звір. З ним ніхто не зв’язується, — відповів Петро.
Тарас не вагався — пішов до Галі. Вони танцювали увечір, сміялися, говорили. Галя виявилася легкою, відкритою. Потім він із Петром проводжали її додому. Петро пішов, лишивши їх удвох біля хати.
З того вечора Тарас зачастив у село. Галя тривожила його кров, не давала спокоюТарас замовк, дивлячись у сніжну далечінь, ніби знову переживав ті дні, коли його серце вперше так сильно затупотіло від кохання.
