В усьому винен дощ
Під вечір небо затягло хмарами, і почав моросити дрібний дощ. Весною вулиці виглядають похмуро, особливо в таку погоду.
Дмитро їхав містом вже більше години, шукаючи, як скоротати час до від’їзду. До вечора машин на дорогах прибуло, доводилося стояти в заторах і на світлофорах. Час тягнувся повільно, але повертатися додому не хотілося, а на вокзал було ще рано.
Він зупинив авто біля тротуару й вимкнув двірники. Дрібні краплі дощу вкрили лобове скло, спотворюючи світ за ним.
Цілий тиждень він опам’ятовувався після того, як пішла Ірина. І досі боліло. Якби залишився вдома, знову напився б, як і попередні дні. Без вина заснути не виходило.
Вони прожили з Іриною майже рік, а до того два місяці зустрічалися. Спочатку все було чудово. Він уже уявляв, як улітку поїдуть на південь, і там, біля моря, зробить їй пропозицію, хоч останнім часом вони часто сварилися. Ірина причепилася до нього з приводу подарунка на 8 Березня. Букет голландських тюльпанів і сумка, про яку вона давно мріяла, здалися їй дріб’язковими.
— Ти сама її хотіла, — заперечив Дмитро. — І вона далеко не дешева, між іншим.
— Я знала, що ти її подаруєш. Думала, додаси ще щось від себе, зробиш сюрприз. Подарунок має бути несподіваним.
— Вибач, треба було натякнути, що хочеш ще щось, — сумно сказав він.
— А сам не міг здогадатися?
І Ірину знову «понесло». Вона казала, що він не вміє догодити дівчині, мало заробляє. Олег подарував Олені шубу, а Мар’яні — діамантове кільце.
— Олег твій обманює людей, заробляє нечесно, ходить по лезу.
— Та й що? Зате в неї то нова шуба, то їздять на європейські курорти. А ти такий принциповий, ось і сидимо в бідності.
— Не перебільшуй, ми не бідні. Я хотів подарувати кільце, але пізніше. Навіщо тобі шуба навесні? До того ж він добре заощадив, купивши її на розпродажі.
— Ти прикидаєшся, чи справді не розумієш? — Голос Ірини дзвенів, наче скло на вітрі.
Усе це мало причину, Дмитро навіть здогадувався яку, але не хотів вірити. Раніше вони теж сварилися, але вночі мирилися. А тієї ночі Ірина відвернулася й відштовхнула його, коли він хотів обійняти.
Вранці вона мовчала. Він дзвонив упродовж дня, але вона не брала трубку, а потім взагалі вимкнула телефон. Дмитро ледь дочекався вечора. По дорозі додому купив квіти, але, увійшовши в квартиру, знайшов лише записку.
Ірина писала, що їй усе набридло, що вона пішла до того, хто готовий покласти світ до її ніг. З шаф зникли її речі й валіза, з якою вони їздили у відпустку.
Дмитро метушився по квартирі, кидаючи все, що траплялося під руку, особливо дрібниці, які Ірина забула або свідомо не взяла з собою. Потім зібрав її речі в пакет: зубну щітку, баночку крему, халат на гачку в ванній. Виніс у смітник.
Найгірше було те, що вона пішла не просто так, а до іншого, виставивши його невдахою. Так він себе і почував. Спати не міг — заважав запах Ірини на подушках. Спогади душили. Він узяв пляшку вина і випив склянку. Легше не стало, але кілька годин проспав.
Так минув тиждень. На роботі колеги співчували. Все це вплинуло на його роботу. Начальник, зжалившись, запропонував йому поїхати на стажування до Львова замість новачка.
— Зміни обстановку, відволікися й повертайся в робочому стані, — похлопав він Дмитра по плечу.
Після роботи він зібрав речі в спортивну сумку, кинув у багажник і поїхав кататися містом. Скло вкрилися краплями, за якими зникло місто, лишилися лише розмиті вогні фар.
Дмитро опустив вікно й побачив вивіску кав’ярні. Уявив затишну залу, приглушене світло, тиху музику й гомін розмов — саме те, що потрібно, щоб відволіктися. Увійшов всередину. Вільних столиків не було, тому він сів до бару і замовив каву.
— У барі тільки алкоголь. Сядьте за столик, — порадив бармен.
— Зрозуміло, — відповів Дмитро і оглянув зал, шукаючи, до кого приєднатися.
Недалеко від бару сиділа сама дівчина. Перед нею стояла чашка, і вона мішала в ній ложкою. Темне волоссяВони пішли взявшись за руки, і Дмитро зрозумів, що цього разу все буде по-справжньому.
