Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайну впертість
— Надівай швидше трусики та виходь! Через п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гримкнув я в трубку, щойно вона зняла.
Чесно кажучи, про трусики — це я так, для жарту. Думав, посміється. А вона раптом завмерла, а потім шепотом:
— А ти звідки знаєш, що я вдома ходжу без них?..
— В сенсі? — я завис.
— Ну ти ж сказав… —
— Хіба ти не знала? Я, взагалі-то, всіх, з ким спілкуюся, бачу.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці телефон, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!!!
Зв’язок обірвався. Просто кинула трубку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось мережа зникла.
Я не дав їй віддихнутися:
— Ти впевнена, що ті мереживні тобі личать?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. Годин на дві. А потім…
— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки мені знати? Я тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Годі, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — незамкнено. Заходжу. Усередині — тиша, напівтемрява, ні душі. Лише встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вринулися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Мовляв, «спрацював сигнал про несанкціонований доступ». Хотіли відпустити ще вдень — нібито непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз вже залишився, вирішив розважитися. Зіграти з ментами у «три листочки». Виграв — небагато, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Можна сказати, ще й заробив.
Вийшов з відділку — кульгаючи, постогнуючи, усім виглядом зображаючи жертву свавілля. Автомобіль стояв біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдалив, що не помітив. Пройшов повз, посиливши гучність стогонів. Зайшов у перший під’їзд, сховався.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому й вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідач:
«Добрий день! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальних відділеннях. А потім хтось пробовкнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою і цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не вистачить!
До ЗАГСу залишалася доба. Найважча доба в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, пробачав, знову згадував. До вечора зрозумів: без неї мені не жити. Вночі вирішив, що негідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, іди до кінця. Не тікай. Навіть якщо хочеться злетіти на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — твердив я, надягаючи сорочку.
Біля ЗАГСу товпилося з півсотні людей. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили до зали. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. А далі ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.
За дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Далі був банкет. Гарний, шумний, дорогий.
Пізніше, коли ми залишилися вдвох, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкладено…
— Не хвилюйся. Я його замовила від твого імені.
Отак і живемо. Випадково. Але за коханням.
**Життєва мудрість:** Іноді найкращі речі трапляються несподівано — лише треба мати сміливість не втікати, коли доля стукає у двері.
