Висадивши коханку з авто, Захаренко ніжно попрощався і поїхав додому. Біля під’їзду на мить зупинився, продумуючи, що скаже дружині. Піднявся сходами та відчинив двері.
— Привіт, — промовив Захаренко. — Маріє, ти вдома?
— Вдома, — байдуже відповіла дружина. — Привіт. Що, йти котлети смажити?
Захаренко дав собі слово діяти рішуче — сміливо, гостро, по-чоловічому! Покласти край подвійному життю, поки на губах ще теплі поцілунки коханки, поки знову не засмоктало звичайне болото побуту.
— Маріє, — прочистив горло. — Я прийшов сказати… що нам треба розійтись.
До цієї звістки Марія віднеслася більш ніж спокійно. Марію Захаренко загалом було важко вивести з рівноваги. Колись він навіть жартував, називаючи її «Марією Кригою».
— Тобто що? — спитала вона, стоячи на порозі кухні. — Мені не смажити котлети?
— Як хочеш, — відповів він. — Хочеш — смаж, не хочеш — не треба. А я йду до іншої жінки.
Після такого звичайні дружини кидаються на своїх чоловіків із сковорідкою. Або влаштовують бурхливу сцену. Але Марія до таких не належала.
— Ото лихо, — промовила вона. — Ти мої черевики з майстерні приніс?
— Ні, — зніяковів Захаренко. — Якщо це так важливо — зараз поїду і заберу!
— Ой лишенько… — буркнула Марія. — От і весь ти, Захаренко. Пошли дурня по черевики — він і старі принесе.
Захаренко образився. Йому почало здаватися, що ця розмова про розрив йде не так. Немає ні емоцій, ні пристрасті, ні гнівних викриттів! Хто б міг очікувати більшого від дружини з прізвиськом Марія Крига?
— Гадаю, Маріє, ти мене не чуєш! — сказав він. — Офіційно заявляю — йду до іншої, покидаю тебе, а ти про якісь черевики!
— Правильно, — відповіла вона. — На відміну від мене, ти можеш йти куди завгодно. Твої ж черевики не в ремонті. Чого б не погуляти?
Вони прожили разом довго, але Захаренко досі не міг зрозуміти, коли жінка жартує, а коли каже серйозно. Колись його якраз і привабила її врівноваженість, неконфліктність і мовчазність. До того ж Марія була гарною господаркою і мала привабливі форми.
Вона була надійною, вірною та холоднокровною, як морський якір. Але тепер Захаренко любив іншу. Любив палко, гріховно й солодко! Час було розставити всі крапки над «і» і забрати вудки в нове життя.
— От і все, Маріє, — промовив він із сумом і жалем. — Дякую за все, але йду, бо люблю іншу. А тебе — вже ні.
— Та ну й ну, — сказала вона. — Не любить, півторашка зламана! Моя мати, наприклад, любила сусіда. А батько — доміно й горілку. І що? Подивись, яка я чудова вийшла.
Захаренко знав, що з Марією важко сперечатися. Кожне її слово — як гиря. Весь його запал кудись зник — скандалити вже не хотілося.
— Марійко, ти справді чудова, — похмуро сказав він. — Але я люблю іншу. Палко, гріховно, солодко. І збираюся до неї піти, розумієш?
— Іншу — це кого? — спитала дружина. — Наталку Ковальчук, чи що?
Захаренко відступив. Рік тому в нього дійсно був роман із Ковальчук, але він і подумати не міг, що Марія про неї знає!
— Звідки ти її… — почав він і замовк. — Та неважливо. Ні, Маріє, не про Ковальчук йдеться.
Вона позіхнула.
— Тоді може, Олену Білан? До неї збираєшся?
У Захаренка похололо в спині. Білан також була його коханкою, але це лишилося в минулому. І якщо Марія знала — чому мовчала? Ну звісно, вона ж — кремінь, слова не витягнеш.
— Не вгадала, — відповів він. — Не Білан і не Ковальчук. Це зовсім інша, неймовірна жінка, вершина моєї мрії. Не можу без неї жити, і йду до неї. І не відражай!
— Значить, швидше за все, Тетяна, — сказала дружина. — Ох, Захаренко-Захаренко… тріснутий елемент. Таємниця Полішинеля. Вершина твоєї мрії — Тетяна Вікторівна Мельник. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти… Так?
Захаренко схопився за голову. Постріл у яблучко! Саме з Мельник у нього був роман.
— Та як? — пробулькотів він. — Хто нас здав? Ти за мною стежила?
— Елементарно, Захаренко, — сказала Марія. — Ба— Ні, просто вона була в моїй черзі на прийомі, — сказала Марія й спокійно пішла смажити котлети.
