Так і сталося, що на старість лишилася я сама. Не за власним бажанням, не через злий рок — а тому що моя невістка, та, якій я коліс відчинила двері свого дому, випхала мене, ніби непотрібне старе начиння. Тепер живу в перекривленому, неремонтованому будинку в глухому селі. Без водопроводу, з пічкою, яку треба палити щоранку, з надвірним туалетом і відрами води з криниці. Усе, що в мене було, — тепер її.
Мене звуть Ганна Степанівна. Я родом із Чернігова. Моєму синові Дмитру — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліпленим. Привів у наш дім дівчину на ім’я Олену — з півдня, без житла, без професії, без сорому й совісті. Син був нею зачарований, а я — від першої хвилини насторожена. Та мовчала. Сподівалася, що мину́.
Після весілля ми почали жити втрьох у моїй двокімнатній хаті. Я віддала їм велику кімнату, а сама перебралася у крихітну спальню, де й повернутись як слід нема де. Минуло лише кілька місяців, і Олена оголосила, що вагітна. Термін уже був немалий. Але от біда — Дмитро познайомився з нею лише за місяць до нібито зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?
Я мовчала. Син повірив. А я — ні. Вже тоді відчувала: це не його дитина. Та що доведеш, коли син сліпий?
Спочатку вона ще намагалася вдавати господиню — мила підлогу, готувала. Потім перестала. Я одна тягнула все на собі. А потім почалося те, що зруйнувало все. Олена вимагала, щоб я свою пенсію віддавала їм «на спільні потреби». Без сорому, без натяків. В лоб.
— А твій внесок який, Олено? — спитала я. — Жодного дня не працювала ні до весілля, ні після!
Дмитро став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожен карбованець, витрачений на себе. Видно, Олена добре його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Усе у неї було на слуху. Я навіть ліки не могла купити, щоб не вислухати нотацію.
Рано чи пізно мій терпець урвався. Я купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Відмовилася давати гроші на їжу, перестала платити за всіх, поділила комунальні. Я не була зобов’язана годувати ледарку та її дитину. Не зобов’язана — і крапка.
Тоді Олена зрозуміла, що просто так мене не вижити. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на хату. А там — ось у чому хитрість: після розлучення з батьком Дмитра я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді мені здавалося — нехай хатина буде його, адже ж він у мене один…
Олена була в захваті. Загрожувала:
— Валі звідси! Тут у тебе прав нема! Скажеш Дмитру — розлучуся і половину заберу. Тоді і ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Розуміла, що син — між молотом і ковадлом. Не хотіла його роздирати. Я зібрала речі й поїхала до старого батьківського будинку в село. Ми колись купили його з колишнім, та так і не встигли домувати. І тепер я живу в цьому закинутому кутку світу, де взимку холод, а влітку самотній дим із труби нагадує про моє існування.
Дмитрові я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Олена лише зраділа — одним ротом менше. Тепер я рідко бачу сина. Він приїжджав перший рік пару разів, тепер — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона не дасть йому. Не дозволить.
Шкодую лише про одне — що колись не оформила хату на себе. Що повірила в синову любов, у порядність невістки. А тепер я — у самотності, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути в затишку, стала виживанням.
Ось так одна жінка — чужа, але влізла в дім — позбавила мене всього. ХаІ тепер я лише знаю, що найбільший біль — це дивитися, як чужа рука творить із твого життя попіл, а ти вже нічого не можеш змінити.
