Оксана дивилася на свекруху й думала: «Що за слухняна жінка треба бути, щоб чоботи з чоловіка знімати? Не те що він п’яний – ледве язик у роті в’яже, – а вона ще й пальці на ногах потріпає, приговорюючи: “Слава Богу! Ніжки тепленькі, не замерзли. А шкарпетки вовняні, щільні, сама в’язала”».
Здивування молодої не мало меж. Свекруха підвела чоловіка з дивана, взяла під руку, міцно притиснула й поволі повела до ліжка. Вкрила, немов дитину, поставила на тумбочку кухоль квасу й пішла, щаслива, чаювати. Оксана вже хотіла зі зневагою запитати:
*«Ну й де ж крики, кидання чобіт, підзатильники?»*
Але натомість побачила задоволене обличчя свекрухи й почула, як та не осуджує, а виправдовує:
*«Давно не пив, мабуть, зустрів когось із друзів. Хоч трішки відпочине, а то вся робота та робота. Звичайно, трохи перебрав, печінка слабка. Та нічого, потім тиждень на постному посидить, виправимо справу, підлікуємо».*
Рік, як Оксана вийшла заміж за їхнього сина, встигла помітити, що свекруха перед чоловіком завжди згинається. Ніколи голосу не підведе, усе пояснює, розжовує, хоча врешті робить так, як сама вважає. А якщо свекор занедужає – бігає навшпиньки, пеститься.
Якось вона відповіла невістці:
*«Себе лікувати легко – а от чоловіка… Тут крім хвороби ще й його капризи, небажання пити ліки, гнів на себе, що захворів, коли справи по горло».*
ОксаОксана подивилася на свій шлюб і зрозуміла, що мудрість свекрухи – це не слухняність, а справжня сила жінки, яка вміє любити й берегти родину.





