Коли ми з Богданом тільки почали зустрічатись я все бачила тільки в рожевих окулярах. Тоді мені й на думку не спадало, що багато з недоліків чоловіка я почну помічати тільки після весілля й, взагалі, не зможу з ними змиритись.
Зараз ми в шлюбі вже два роки і я дивлюсь на Богдана іншими очима. Як я раніше не помічала, що в чоловіка абсолютно відсутній смак стосовно вибору одягу? А те, як він їсть? На це ж взагалі спокійно дивитись не можна, тому я намагаюсь їсти окремо від нього. Та навіть безглузда звичка коментувати фільми та телепередачі голосніше за акторів чи ведучих не може зрівнятись з найгіршою рисою чоловіка – він абсолютно не думає перед тим, як що-небудь сказати.
Ні, до цього недотепних жартів та анекдотів, вдвічі старших за мене я вже звикла – ну немає в нього почуття гумору – хто ж винен? Але те, що Богдан може сказати людині в очі те, про що інші воліють мовчати – це вже, вибачте, трохи не смішно.
«А це ви, мамо, зайвого голубця з’їли чи в моєї дружини скоро з’явиться маленький братик?» – Сказав чоловік моїй мамі прямого перед всіма гостями в день їхньої з батьком річниці одруження.
Мама стала багрового кольору – було видно, що їй незручно, адже вона останніми місцями трохи набрала у вазі через приймання гормональних препаратів й намагалась приховати цей недолік під вільною сукнею. Але Богданові ситуація здалась веселою та смішною й він вказав на мамин живіт перед всіма присутніми, голосно регочучи.
Того вечора я довго вибачалась перед мамою за поведінку чоловіка, який не вміє тримати язика за зубами й переконувала, що вона має гарний вигляд. Та, шкода, що Богдан нічого не зрозумів.
– Хто ж винен, що твої батьки жартів не розуміють? – Ображено сказав чоловік, коли ми приїхали додому.
– А може хтось повинен менше говорити?! – Сказала я, не приховуючи роздратування.
Я дуже сподівалась, що ця ситуація стане останньою з неприємних, але ні. Богдан нещодавно знову «відзначився».
Моя давня подруга запросила нас на весілля. Вона старша за мене, їй тридцять вісім. Це її другий шлюб, від першого є син. Аліна, так її звати, довгий час виховувала дитину одна, поки нарешті не зустріла Вадима, який її по-справжньому покохав. Я була дуже рада за подругу й з нетерпінням очікувала на її весілля. Але якби я знала, що там буде, то відмовилась б з самого початку…
Все було добре до тих пір, поки не надійшла черга вітати молодят. Я сказала кілька теплих слів привітання в мікрофон, який хотіла було вже повернути ведучому, але тут Богдан вихопив його в мене з рук.
– І ще одне: дуже добре, – сказав мій чоловік, – що у житті Аліни знайшовся чоловік, який взяв її вже не молоду заміж та ще й з дитиною! А це, я вам скажу, не кожен би зміг. Тому Вадим – великий молодець! Гірко!
Але після такого привітання всім було по-справжньому гірко. Особливо, бідній Аліні. Наречена аж вийшла з-за столу, аби витерти сльози.
Я штовхаю чоловіка під столом, мовляв, що верзеш? А він мені вголос: «Чого ти мене штовхаєш? Місця тобі під столом мало, аби ноги поставити, чи що?»
Словом, з того весілля ми поїхали ще до гарячого, а подрузі я навіть в очі боялась подивитись.
Вдома мене Богдан ще й звинуватив у тому, що ми рано пішли й він не наївся. А своєї провини чоловік так і не визнав.
– Ти хоч розумієш, – кажу, – що в мене через тебе друзів не залишиться скоро, ще й родина відмовиться?
– Вони в тебе всі якісь незрозумілі – жартів не розуміють, на правду ображаються.
Я вже не знаю, як мені далі бути. Залишати чоловіка вдома чи взагалі нікуди не ходити? Просто втомилась кожного разу, коли він відкриває рот, переживати, аби не бовкнув зайвого. Врешті, мені потрібен дорослий чоловік, а не дитина…
