— Ти знов купив не той хліб. Я ж просила — без насіння, — Олена поклала буханку на стіл і навіть не глянула на Максима.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Сашка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Максим на мить закрив очі й повільно видихнув. Він поставив сумку з продуктами далі, біля вікна, і сів на табуретку. Ніби намагався триматися подалі від сім’ї. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Наталка. Вона прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопоти, але сімейні, теплі. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну, як тут у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та мало не звільнились. Зараз лише уроки, вечеря, ванна. Ну, і одяг на завтра погладити, — відповіла Олена, розкладаючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не сіла.
— Коліна ще не скриплять? — посміхнулась Наталка, знімаючи куртку.
Максим лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Наталка, дивлячись на сестру.
— У якому сенсі?
— Ну, ти знову сама. А Максим у сусідній кімнаті, тихіший за воду.
Олена махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по дому та дітях, він працює. Все як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як удома. Ти хоча б раз за цей час з ним поговорила?
— Ну, пробач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Все написано акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Наталка.
Олена знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома сама залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу вже про те, який безлад завжди був. У туалет страшно було зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Наталка й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?
Олена сором’язливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібні англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Максимові теж нічого не треба?
Олена кинула погляд у бік коридору, нахмурившись.
— Він дорослий. Не малий. Потерпить заради сім’ї.
Наталка замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — синНаступного ранку Олена прокинулась з дивним відчуттям, ніби щось у її житті нарешті почало змінюватися.
