Я — Оля, а не Галя
Оля сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Хоч і не на самі п’ятірки, але достатньо добре, щоб мати з батьком пишалися. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина несхідно пройшла до своєї кімнати, не бажаючи заважати. Але почула:
— Я тобі, Ганно, востаннє кажу… — різко промовила мама.
Стукіт у сінях — це батько прийшов на обід. Оля визирнула в коридор і зустрілася поглядом із жінкою у білому, поношеному хустці. Її риси обличчя здавалися болюче знайомими. Десь вона її вже бачила… Давня тінь спогадів уколола різко і неприємно. Та жінка з нав’язливим, липким поглядом. Та, що тоді назвала її «Галею».
— Здоровенькі були, Галю. Здоровенькі, доню, — сказала непрохана гостя.
— Іди, Ганно, — стримано промовив батько.
— Іду, іду… До побачення, сестричко, — кинула жінка та пішла.
Оля стояла, приголомшена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона назвала її сестрою.
— Дівчата іноді так кажуть… Мабуть.
Але тривожний мамин погляд і напружена тиша в домі казали про інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через пару днів Оля знову зустріла Ганну.
— Ну, здоровенькі були, Галю, — сказала вона, підійшовши ближче.
— Я не Галя, я Оля.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви бували у мами.
— У мами? Я тобі мама, Галю… Справжня…
Ганна схопила її за руки. Говорила палко, безладно, благаюче. І Оля — сама не розуміючи чому — пішла з нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її в стару кімнатку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Олю накрила хвиля спогадів: брудну підлогу, обгризані окурки, хтось кричить, биє у двері, а вона, зовсім крихітка, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Галя… тоді її звали Галею.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Ганько, шлялася знову? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із каламутними очима.
— Це хто у нас тут? Мені, подарунок? — і простягнувся до Олі.
Вона різко відкрила сумку, дістала гроші:
— Ось! Тільки не приходьте більше. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Галю…
— Мене звати Оля!
Вона бігла додому, захлинаючись слізьми. Вдома її трясло, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Дівчинко моя… — мати колихала її, як маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Ганна і Оксана. Їх усиновили разом. Ганя спочатку була ніжною, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Оксана, тоді ще студентка, погодилася допомогти… і забрала дитинку до себе. Галя стала Олею. А Ганну позбавили прав, вона ще й гроші вимагала за відмову.
З того часу Оля стала їхньою донькою — і по любові, і по паперах.
Ганна іноді поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Галю, донечко…
— Я Оля. Пробачте, тітко Ганно.
Мати все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання ниточка до нормального життя…
Одного дня прийшов Гриць, той самий із брудними пальцями.
— Ганна у лікарні. Погано їй.
Вони поїхали.
— Пробач, доню, — сказала вже твереза, бліда Ганна. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоч трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягнемо.
Але вона не вижила.
Пізніше Оля знову побачила Гриця. Він був тверезий.
— Я зав’язав. Завдяки їй… пробач, Галю…
— Я Оля.
— Знаєш… Я не твій батько, але знаю, де він. Показати?
Він відвів її до могили гарного чоловіка. Там Олю знайшла літня жінка.
— Ти його донька?
— Думаю, так…
— Я твоя бабуся…
Відтоді в Олі — дві могили. І два життя: одне, від якого вона втекла. І інше, у якому виросла.
Вона ходить до тих, хто дав їй життя. Ходить і розповідає про себе. Обіцяє жити гідно — і тримає це слово.
