Коли я приїхала у Львів, мені було двадцять сім. В Чернівцях залишилася мама, якій незабаром треба було на операцію, і купа кредитів за квартиру. Я обіцяла собі: попрацюю півтора роки — і назад. Додому.
Роботу знайшла швидко — агенство запропонувало доглядати за літньою жінкою. Господиня квартири, Оксана Борисівна, шукала когось, хто доглядатиме за її вісімдесятирічною матір’ю — Ганною Петрівною. Я погодилась. Платня була невеликою, але стабільною.
Від першого дня бабуся мене не взлюбила. «Ви якої національності?» — спитала вона на порозі. Я відповіла. Вона зморщилася: «Знову буковинка. Спочатку цигани, тепер ви. Все мені підкидають когось». Далі було лише гірше.
Кожен ранок починався з докорів: каша не така, пил витерла погано, дверима гримкнула, навіть дихаю голосно. Часом я чула, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона певно щось краде. Дивись за нею». Мене нудило. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а натомість — лише погорду та холод.
Півроку я терпіла. Лише думка про маму в лікарні зупиняла мене від того, щоб забрати речі й піти. Але одного разу вона звинуватила мене у крадіжці п’яти тисяч гривень. Перетрясли все — і знайшли гроші в її власній сумочці. Жодного вибачення, лише погляд, повний зневаги.
Я склала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біля дверей з холодною посмішкою: «Ну й іди. Все одно повернешся — біднота ж твоя».
— Впораюся, — тихо відповіла я. — Навіть без вас.
І тоді — зовсім несподівано — у її голосі з’явилося щось дивне. Жодної злости. Лише безпорадність:
— Ти… все це витримала заради матері?
Я завмерла. Потім кивнула. Розповіла все — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. Потім повільно підійшла, сіла поряд, взяла мене за руку — і… заплакала. Без слів. Сльози котилися по зморшкуватих щоках.
— Пробач… Я мстила. Не тобі. Доньці. Вона кинула мене. Я сподівалася, що якщо ти підеш — вона повернеться. А ти… Ти витримала все. Заради мами.
З того дня усе змінилося. Ми почали говорити по душі. Вона розповідала про життя, я — про своє. Вона навіть дала мені грошей, щоб я відвідала рідних. А коли я повернулася — зустріла мене на порозі з шарфом, який зв’язала сама.
Через чотири місяці вона померла. Тихо, уві сні. Я ридала, ніби за рідною.
За тиждень до мене прийшла Оксана з адвокатом.
— Маю повідомити про заповіт, — сказав чоловік. — Ганна Петрівна лишила вам… значну суму.
Оксана зблідла:
— Вона з’їхала з глузду! Що ти зробила з моєю матір’ю?! Підкупила?
Я мовчки подивилася на неї. Потім раптом підійшла — і обняла.
— Ось що я з нею зробила. Просто обняла.
