Я — лише мати. Про кохання — ні права, ні часу
Моїй доньці Олені виповнилося шістнадцять. Молодшому, Данилкові — дванадцять. Вже майже підлітки. А я все ще — лише мати. Ні жінка, ні людина з мріями та правом на власне життя, а просто мама. Вранці — школа та сніданки. Удень — робота. Ввечері — гуртки, уроки, кухня. Вночі — втома і сльози в подушку. Тихо. Щоб ніхто не почув.
З їхнім батьком, Олегом, ми розійшлися п’ять років тому. Без скандалів. Без судів. Він просто одного разу сказав, що я розчинилася у материнстві, що між нами більше немає пристрасті. Хоча правда була іншою — він тоді вже листувався з іншою жінкою, яку, як виявилося, знав давно.
Я не робила з цього драми перед дітьми. Сказала їм, що так буде краще — тепер у них два будинки. Вони переживали, звісно. Олена не їла, Данилко мовчав по вечорах. Але минуло. Звикли. Я була з ними завжди. А тато — рідко, на прогулянках, у кафе, в кіно. Він знімав квартиру у Львові, жив з тією жінкою. Дітей туди не запрошував — мовляв, ще не готовий до такого знайомства. Я не заперечувала. Нехай бачать його, нехай не втрачають зв’язок. Хоч усередині мене розривало.
Але діти все одно дізналися. Про весілля. Про нову жінку. Олена тоді ридала цілу ніч, а вранці дивилася на мене з болем і зневагою — наче це я зрадила. З Данилком було ще важче — він замкнувся, перестав ділитися навіть дрібницями. Я не звинувачувала їх. Їм було боляче. Але ж і мені теж.
А потім настали свята. Ми з дівчатами — з роботи — пішли на корпоратив. Ресторан був шумний, багато людей, музика, світло. Ми сміялися. Вперше за багато років я дозволила собі просто бути собою.
І тут я його зустріла. Ярослав. Не красеня з журналу, але щось у його очах — тепле, живе, справжнє. Він був старший, жив один, син дорослий, давно не вдома. Ми розговорилися, я дала номер. І все почалося.
Він дарував квіти. Говорив, що я гарна. Просто так. Без приводу. Цікавився, як пройшов мій день. Не вимагав, не звинувачував. А я ховала ці букети, як школярка. Ховала подарунки у коморці. Стирала запах парфумів, перш ніж повернутися додому. Мені здавалося, я обманюю всіх — особливо дітей. Я ж пообіцяла собі, що поки вони не виростуть — жодного кроку назустріч власному щастю.
Мати знала. Лише вона. Вона й сиділа з дітьми, коли явкрадці тікала на побачення, але одного разу Олена підслухала наш розмову і тепер дивиться на мене, наче я зрадила не лише їхнього батька, а й саму себе.
