Вечір після важкої зміни в аптеці я ледве пересувала ноги, мріяючи лише про гарячий душ, м’яку піжаму і чашку чаю в тиші. Але ледь зайшовши у дім, почула дзвінок від чоловіка. Підняла трубку, і спокійний голос Тараса, без жодного сорому, оголосив:
— Готуйся, Марічко, сьогодні в нас гості. Приїхала Леся — трохи погостить!
Усе всередині перевернулося. Це навіть не прохання — це настанова: «Твоє життя тепер не твоє». Я завмерла. Яка Леся? Чому мені нічого не сказали раніше? Ах, так… його молодша сестра, яку я ніколи не бачила і навіть у переписку не вступала. Чула лише пару історій: дівчина з глушини Житомирщини, одинадцятикласниця, тиха, господарська і, мовляв, «на селі всі змалку до праці звикли». Але одне — чути про людину, а зовсім інше — коли вона раптом з’являється без попередження.
Тарас, ніби нічого й не сталося, весело базікав з нею на кухні, коли я зайшла. Вони вже пили чай, і Леся почувала себе, як вдома, навіть трохи занадто комфортно. Після вечері вона з цікавістю почала оглядати квартиру — заходила у кожну кімнату, немов у музей, а наша спальня їй особливо сподобалася. Того ж вечора влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику і навіть приміряла кілька моїх прикрас. Я стояла, наче в землю врощена.
— Лесю, вибач, але це моя особиста територія. Ти зайшла без дозволу і ще й чіпаєш мої речі. Мені це неприємно, — спокійно сказала я.
Вона похилила голову і захлипала:
— Я й не думала, що ви так відреагуєте… Просто хотіла побачити, як ви живете.
Я мовчазно пішла у душ. Коли вже збиралася спати, зрозуміла, що в будинку не лишилося жодного пакетика чаю — мабуть, вони з Тарасом все випили. Залишилася без чаю, без спокою і — головне — без розуміння. А перед сном чоловік додав:
— Подумай, як ми у вихідні розважимо Лесю. Їй же буде нудно без компанії!
Я ледве стрималася. З якого дива я маю змінювати свої плани заради дівчини, яку бачу вперше? У суботу була запланована зустріч із подругою, яку не бачила майже рік. Хотіли зробити шопінг, обід, прогулянку. І тепер усе скасовувати через приїжджу підлітку, яку навіть мати не провела?
Наступного дня, коли я ще тільки думала про сніданок, Леся вже була нафарбована, у блискучих джинсах і стояла біля дверей із телефоном.
— Ну що, йдемо? Хочу до ТЦ, а потім, може, у ресторан.
Я подивилася на Лесю і спокійно відповіла:
— Знаєш, у тебе є телефон із навігатором. Ось тобі запасний ключ — гуляй, де хочеш. Просто не відволікай мене.
— Що?! — її очі здивовано виблиснули. — Я ж розраховувала на вас! У мене нема грошей — мама не дала…
— Прогулятися можна без грошей. А якщо зголоднієш — холодильник знаєш де.
Мовчання. Вона сіла на кухні, ніби її зневажили. А я пішла у ТЦ — просто тому, що більше не хотіла почуватися чужою у власному будинку.
До вечора зібралася вся родина. Я спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться, поки не почула хор обурених голосів: чому я образила нещасну дитину, чому не дала їй грошей, чому поводжуся егоїстично. Навіть слова не дали вставити. А Леся сиділа у кімнаті, граючи роль жертви.
Я вислухала всіх і сказала:
— Я не покоївка. Нікому нічого не винна. Леся мені не рідня. Я її не запрошувала. Моїх зароблених грошей ледве вистачає. Якщо вам шкода племінницю — зберіться всією родиною та забезпечте її розваги.
Тарас мовчав. Лише пізно ввечері, коли всі пішли, тихо вимовив:
— Ти права… Просто я не хотів сварок із родичами.
От і все. Я не егоїстка — я просто жінка, яка хоче поваги. І якщо хтось вважає, що «родина» — це автоматичний дозвіл на халяву та обслуговування, нехай спершу подивиться у дзеркало і замислиться, чи варто втручатися у чуже життя без запрошення.
