Того березневого дня Олену трясло зранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина та намагалася стримувати драмати. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це значить — натягнута посмішка, їдкі зауваження, претензії та вічне почуття провини, яке вона вміла викликати майстерно.
— Олено, знову з кислою минутою? — бурчав Дмитро, застібаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— А ти справді не здогадуєшся, чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову буде чіплятися, докоряти, розповідати, як я неправильно виховую Тима, і навіть не запитає, як я почуваюся. Хоч би раз згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.
— Ти ж із дому не виходить, — хмикнув він.
— А ти думаєш, працювати віддалено — це валятися на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?
Дмитро образився. Він не звик, що Олена нагадує йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищив його зарплату охоронця на складі.
— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.
— Сьогодні свято, Оленко. Восьме березня. Ти ж не можеш просто ігнорувати мою матір.
Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Ганни Степанівни у Глухові. В кутку, на розкладному кріслі, гортала журнал Марія — двадцятирічна племінниця Дмитра, сирота, яку свекруха забрала до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Марійка ніколи не знаходили спільної мови. І Олені не могло не кидатися в очі, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.
— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Ганна Степанівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Марійку. У вас же є де жити, а їй — починати життя.
Через пару днів документи оформили. Але з умовою, що Марійка заселиться тільки після смерті бабусі. Доля, як завжди, розпорядилася інакше — через три тижні Ганна Степанівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без допомоги.
— Ми мусимо переїхати до мами, — категорично заявив Дмитро. — Вона сама не впорається.
Олена проковтнула грудочку роздратування. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї саму. Дмитро йшов на роботу, Марія — на навчання та до хлопця. А Олена і працювала, і тягнула весь дім на собі, і тепер ще й сиділкою стала.
— Дмитре, може, Марія допома홙атиме? Таки квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж. І взагалі — ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Нудно т홙ести, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш её?
— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти за моєю матір’ю точно не став би доглядати. Тому найми сид«Через рік Олена відкрила власну студію дизайну, а Дмитро так і залишився жити у племінниці на кухні — у тій самій кімнатці, яку колись так хотів відсудити.»
